Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Перебуваючи у піднесеному настрої після успішно завершеного іспиту, я вирішила відсвяткувати його ще однією філіжанкою кави. А потім сходити на нову розвідку до покинутої бібліотеки — зараз, коли всі зайняті сесією, було більше шансів не попастися там. Та й ректор навряд очікує, що я вирушу туди одразу після свого ганебного покарання.

Але зараз мої думки були лише про те, яке б тістечко взяти до кави. Хотілося розслабитись, хоч трохи, хоч ненадовго. І я безтурботно спускалася на другий поверх, де від третіх сходів потрібно було пройти зовсім небагато, щоб опинитися в бажаному кафетерії.

Аж раптом чиїсь чіпкі руки схопили мене! І перш ніж я встигла щось зрозуміти — притиснули до стінки, з силою, до болю стукнувши лопатками по холодному каменю.

— Ти, я дивлюся, зовсім очманіла, погань! — прошипів розлючений жіночий голос. І розплющивши інстинктивно замружені очі, я побачила дівчину, що нависала наді мною, з червоною стрічкою на шиї, з трьома золотими смужками.

Вона була дуже вродливою. Ефектною, доглянутою. Зі модно постриженим медовим волоссям до лопаток, великими сірими очима і пухкими губами, які зараз спотворювала злісна гримаса. Якщо пам'ять мені не зраджує… здається, Ніна казала, що цю мазуну ректора звуть Христиною.

— Що це означає?! — охнула я, затремтівши від страху, коли побачила ненависть, що водоспадом лилася на мене з цього лялькового личка.

— У мене до тебе аналогічне питання, вівця! — випалила дівчина, розлючено стиснувши пальці на моїх плечах.

— Про що ти?

— Про те, що дехто тут підозріло втратив страх, хоч сам досі з білою стрічкою ходить, — скривилася Христина. — Якого прутня ти почала викаблучуватися? Ким себе взагалі уявила? Вирішила нам тут все перекрутити?!

— Я не розумію, що трапилось! — я ледве не заплакала від страху. За весь час, що тут навчаюсь, жодного разу нічого подібного не було! Та й у КНУ теж. Востаннє на мене ось так налітали ще в школі, і до такого я зовсім не готова!

— Невже будеш мукати, ніби зовсім нічого не розумієш? — пирхнула дівчина. — Не забивай мені баки!

— Відпусти, годі!..

— Не відпущу, курво! — гаркнула Христина, струснувши мене за плечі, і в результаті я стукнулася головою об стіну. — Ти взагалі ніхто, і права у тебе собачі! Жодна з усіх нас собі такого не дозволяла! Вирішила, що особлива, раз свою стрічку першого ж дня отримала?!

— Я нічого не робила і нічого не розумію! Що я тобі зробила?!

— Що зробила? Що зробила, кажеш?! — отруйно прошипіла вона, стиснувши зуби. — Знаєш,  минулої ночі ми з ректором кохалися.

Тіло саме здригнулося від цих слів. Так, я знала, що ректор бавиться з усіма своїми мазунками в перервах між домаганнями до мене. Знала, що ця дівчина одна із цих мазунок. І розуміла що вчора, залишивши мене після чергових забав… після того, як я знову співала з ним ці пісні… він… напевно не просто знущався з мене, а справді виконав свої погрози і спав з однієї з клубів мазунок.

Але навіть розуміючи все це, я відчула раптовий тягучий біль, почувши ці слова, що зірвалися з пухких губок Христини. Губок, які також, як і я, співали для лорда ректора. Губок, які лорд ректор цілував так само, як цілував і мої.

Зупиніть це! Будь-хто… Будь ласка.

— Він з'явився в моїй кімнаті пізно ввечері, — продовжувала дівчина, пропалюючи мене поглядом. — І тільки-но побачив — накинувся, мов голодний звір! Вп'явся в губи, кусаючи їх. Що він зі мною витворяв!.. Я просто мало не задихнулася від своїх криків! Думала, серце розірветься від такого! Доніс до підвіконня і, посадивши на нього, почав зривати з мене одяг, просто на шматки на мені рвати. І тут же, відриваючи черговий клаптик, притискався губами до шкіри, кусав, залишав засоси… — говорила Христина, і ніби знущаючись… ні, точно знущаючись, розстебнула пару верхніх ґудзиків блузи під мантією. І відтягнувши тканину, показала три великі засоси на шиї та ключицях.

Захотілося заплакати. Це були мітки ректора… Лишені на іншій дівчині! Перше зіткнення з цим віч-на-віч; перший реальний доказ для моїх очей того, що лорд Поплавленс справді займається цим зі своїми двадцятьма двома мазунками.

— Запустивши «Антарктичний борщ», він почав співати зі мною дуетом! — реготнула Христина з вульгарним божевіллям. — Як тільки ми з ним не виводили у мікрофон… Давно не пам'ятаю його таким голодним. Якщо чесно, навіть не можу сказати точно, чи співав він коли-небудь зі мною так люто! Я за весь цей час співала цю пісню цілих три рази, уявляєш? — казала вона з розпусною усмішкою. — А потім, коли він взяв мене, і в процесі я почала співати з ним дуетом «Пінгвіняче сало»… потім Мирослав… знаєш, що він сказав у той момент? — випалила дівчина, навіть крізь мантійну тканину продавлюючи мої плечі до гострого болю. — Знаєш, що лорд сказав? Відповідай! Знаєш?

— Я... я не знаю! — тремтячи, схлипнула я.

— Справді? А дивно, що не знаєш, — чмихнула Христина. — Тому що тієї миті він назвав твоє ім'я! Твоє, чортова ти погань! — пискнула вона, вп'явшись пальцями в моє горло! — Мирослав казав: Марічка! Ні-ні, не «Христина», саме «Марічка»! Навіть якщо у чоловіка двадцять три коханки, він не повинен говорити жінці, з якою співає «Пінгвіняче сало», чуже ім'я!

— Відчепись! — не витримавши, закричала я, люто стиснувши кулаки!