Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Наступного ранку, коли Алекс прокинулась, все здавалося одночасно звичним і незвичним. Вона лягла в ліжку, все ще відчуваючи запах кави і туманний післясмак ночі, яка затяглася до ранку. Ніколи ще її думки не були так захоплені. Вона прокручує в голові кожен момент, кожне слово, кожен погляд Адама.

“Я люблю тебе, Алекс.” — ці слова лунали в її голові знову і знову. Це не могло бути правдою. Вона не могла бути впевнена. Як це все сталося так швидко? Як вони опинилися тут, де кожен дотик, кожне слово між ними стало таким важливим?

Вона сіла на ліжку, нахиливши голову, і подивилася у вікно. Вулиця була занурена в тиху ранкову серену, а у її серці все ще було багато емоцій, які вона не могла зрозуміти до кінця.

Сьогодні була субота, і день мав початися спокійно. Але в її душі все кипіло від запитань, від сумнівів, від того, що сталося минулої ночі. Вона піднялася і йшла по квартирі, намагаючись привести свої думки до ладу.

Не минуло й кількох хвилин, як на її телефон прийшло повідомлення.

“До зустрічі сьогодні вдень?”

Це був Адам. Вона відчула, як її серце прискорилось. Вона вже знала, що не зможе відмовити йому. І не хотіла.

Пройшло кілька годин, і вони зустрілися в маленькому кафе, де все починалося. Адам вже чекав за столиком, його очі світилися, коли він побачив її.

— Ти виглядаєш чудово. — Він не зміг стримати усмішки, що з’явилася на його обличчі.

Алекс почувала себе так, ніби це все було знову якоюсь новою реальністю. Вона вже не відчувала того старого себе, як і не відчувала звичних обмежень.

— Ти теж. — Вона сиділа навпроти нього, намагаючись виглядати невимушено, хоча всередині була буря.

Вони поговорили про багато різних речей, про те, що сталося з того часу, як вони не спілкувались. Але була й тінь — незрозуміле, але дуже важливе слово, яке обидва намагались не згадувати: “ми”.

Але вже після кількох хвилин мовчання Адам вирішив порушити цю паузу.

— Алекс, я знаю, що це все… швидко. Я не хочу, щоб ти думала, що я намагаюся тобі нав’язати що-небудь. Але те, що сталося між нами… воно важливе. І я не можу це ігнорувати.

Алекс дивилася на нього, відчуваючи, як її серце починає битися швидше. Вона знала, що цей момент не можна упустити. Їй хотілося вірити йому, хоча її розум все ще сумнівався.

— Я теж це відчуваю. Але це складно, Адам. Всі ці правила, родини, які будуть проти нас, що з нами буде… це страшно.

Адам взяв її руку, і цей простий жест змусив її серце застигнути.

— Я готовий боротися за нас, Алекс. Якщо ти готова теж.

Ці слова стали для неї серйозним викликом. Вона не могла просто відкинути їх. Звісно, їй було страшно, але у цьому страху було щось магічне, щось таке, що вона не могла пояснити.

— Я не знаю, чи готова я. Але я точно не зможу триматися подалі від тебе. — її голос був тихим, але рішучим.

Вони сиділи так, обмінюючись поглядами, не потребуючи більше слів. Весь світ навколо них ніби зупинився, і тільки цей момент здавався справжнім.

— Тоді давай робити це разом. Крок за кроком. І я обіцяю, що не відпущу тебе.

Алекс подивилась на нього і зрозуміла, що не важливо, скільки перешкод стоятиме на їхньому шляху. Важливо було те, що вони відчували одне до одного.

Їхні губи зустрілися в поцілунку, і все навколо затихло.

Це було більше, ніж просто “ми”. Це було справжнє почуття, яке зростало, і вони не могли йти від нього.

Адам привіз Алекс додому вже за годину до заходу сонця. І хоча вони обоє знали, що з цього моменту все зміниться, атмосфера між ними була напруженою, навіть у мовчанні. Алекс виглядала так, ніби її душа ще не була готова прийняти реальність того, що відбувається.

— Дякую за все, Адам. Це… був чудовий день. — Її голос звучав дещо здавленим, ніби слова з’являлися не так, як вона б хотіла.

Адам, спостерігаючи за нею, знову взяв її руку, його пальці м’яко стискали її.

— Це лише початок. І я тут, Алекс. Ми можемо зібрати все, що втрачене, і зробити це нашим. Ти лише скажи. — Його слова були тверді, але лагідні, він не хотів, щоб вона сумнівалась.

Вона важко зітхнула і відвела погляд, дивлячись на свій дім, що наближався. Її думки були дуже швидкими. Всі ці перешкоди, всі ці невизначеності… але з ним було інакше. З ним вона відчувала, що може мати майбутнє.

— Не знаю, що ще сказати. Всі ці проблеми з родиною, і потім… я не знаю, чому ти так наполегливий, але… я… — Вона не змогла сказати більше. Її емоції накрили її знову, і вона побачила, як Адам, не чекаючи відповіді, нахилився і поцілував її знову.

Це було ніжно і спокійно. Її серце завмерло, і все, що здавалося важким, зникло на хвилину.

— Я завжди буду наполегливим, якщо ти будеш тут зі мною, Алекс. — Він шепотів, майже торкаючись її шкіри.

Алекс усміхнулась, і це була усмішка, яку вона давно не відчувала, усмішка, яка була чимось більшим за емоції. Це була усмішка, яка казала: “Я готова дати цьому шанс.”

Вони сиділи ще кілька хвилин у машині, слухаючи тишу, лише злегка порушену музикою, що лунала з радіо. Ніхто не поспішав вийти. Алекс закрила очі, дозволяючи своєму серцю поступово прийняти, що все відбувається, і нічого не можна змінити.

— До завтра? — Адам не міг не запитати.

— Так, до завтра. — Алекс витягнула свою руку і вийшла з машини.

Залишившись самотньою, вона стояла перед будинком, відчуваючи, як їй важко йти всередину, знаючи, що її життя не буде таким, як раніше. Але всередині з’явилося те відчуття, що, можливо, і не повинно бути так, як було.

І навіть якщо все було таким складним, вона не могла відмовитись від нього. Вона не могла відмовитись від того, що могла б мати з Адамом.

Наступного дня Алекс зустрілася з Адамом після школи, і з того моменту все стало ще складніше і одночасно яскравіше. Вони все частіше проводили час разом, і хоч розуміли, що між ними ще чимало труднощів, почуття, які вони переживали, стали важливішими за все.