Томас Харріс - Червоний Дракон

футів кіноплівки домашнього відео, яке надсилали з усієї країни. Температура й свіжість хімікатів мали критичне значення. Доларгайд відповідав за це, а також за всі процеси, що відбувалися з кіноплівкою до закладання в сушарку. Багато разів на день він діставав із бачка зразки плівки й переглядав їх кадр за кадром. У темній кімнаті було тихо. Доларгайд не похваляв балачок поміж помічниками й спілкувався з ними переважно жестами.

Коли вечірня зміна закінчилася, він лишився в темній кімнаті на самоті, аби проявити, просушити й склеїти власний фільм. Додому Доларгайд приїхав близько десятої вечора. Він жив сам-один у великому будинку, котрий йому залишили бабуся з дідусем. Він стояв у кінці гравійної дороги, що стелилася яблуневим садом на північ від Сент-Чарльза, штат Міссурі, на протилежному від Сент-Луїса березі річки Міссурі. Власник саду жив деінде і яблунь не доглядав. Поміж зеленими деревцями стояли мертві, покручені стовбури. Тепер, наприкінці липня, над садом завис дух гнилих яблук. Удень там літало багато бджіл. Найближчі сусіди жили за півмилі37.

Щойно приїхавши додому, Доларгайд обов’язково робив у будинку інспекційний обхід. Кілька років тому була невдала спроба пограбування. Він вмикав у кожній кімнаті світло й роззирався. Випадковий відвідувач ніколи б не здогадався, що він живе сам. У шафах і досі висів одяг старих, на комоді так само лежали бабусині гребінці та щітки, в яких заплуталися пасма волосся. Щелепа лежала в склянці на нічному столику. Вода вже давно звідти випарувалась. Бабуся відправилася на той світ десять років тому.

(Тоді директор похоронного бюро запитав його: «Містере Доларгайд, ви не бажаєте принести мені бабусину вставну щелепу?» А він відповів: «Просто забийте кришку».)

Пересвідчившись, що в будинку більше нікого немає, Доларгайд піднявся на другий поверх і довго стояв під душем, мив голову.

Він одягнув кімоно із синтетичної тканини, що на доторк нагадувала шовк, і вклався на вузьке ліжко в кімнаті, яку займав із дитинства. У комплекті з бабусиним феном ішли спеціальна пластикова шапочка й шланг. Він надягнув шапочку і, поки волосся сушилося, гортав новий журнал про високу моду. Ненависть і брутальність аж сочилися з деяких знімків.

Він відчув збудження. Розвернув металевий абажур читальної лампи так, аби освітити репродукцію, що висіла на стіні в ногах ліжка. «Великий червоний дракон і Жінка, зодягнена в сонце».

Картина вразила його з першого ж погляду. Він ніколи не бачив нічого настільки подібного до його уявного образу. Почувався так, наче Блейк зазирнув йому в голову крізь вухо й побачив Червоного дракона. Протягом кількох тижнів Доларгайду здавалося, що думки променіють у нього з вух, що їх можна розрізнити в темній кімнаті і що плівка ненароком засвітиться. Тож він заткнув вуха ватяними тампонами. Потім злякався, що бавовна надто скоропалка, і спробував сталеву вату. Від цього вуха почали кров’яніти. Зрештою він вирізав клаптики з азбестової тканини від прасувальної дошки й скатав їх у маленькі тампони, які саме умістилися у вуха.

Уже довгий час у нього не було нікого, окрім Червоного дракона. І зараз не було нічого іншого. Доларгайд відчув зачинання ерекції.

Йому не хотілося поспішати, але наразі терпець уривався.

Доларгайд спустився у вітальню й позапинав на вікнах важкі штори. Встановив екран і проектор. Дідусь колись поставив у вітальні релакс-крісло La-Z-Boy, хоч бабуся опиралася як могла. (На підголів’я вона поклала мереживну серветку.) Зараз Доларгайд радів цьому кріслу. Дуже зручне. Він обернув підлокітник рушником.

Вимкнув світильники. Лежачи так у темній кімнаті, подумки він міг перенестися будь-куди. На стелі було закріплено добру світлову машину, що оберталася й пускала багатобарвні цятки, які повзли стінами, підлогою, його шкірою. Він міг би спочивати в кріслі на космічному кораблі, у скляній бульбашці, що лине між зірками. Коли він заплющував очі, то відчував, як по ньому пересуваються світлові цятки, а коли розплющував, то вони ставали вогнями міст над або під ним. Верху й низу більше не існувало. Світлова машина розігрілася, оберти прискорились, цятки над ним завирували, заструменіли косими променями по меблях, впали на стіни метеоритним дощем. Він міг би бути кометою, що проноситься крізь Крабоподібну туманність.

Одне місце він притінив від світла. Поставив біля машини шматок картону, і той відкидав тінь на кіноекран.

Коли-небудь, у майбутньому, він спершу покурить, для підсилення ефекту, але зараз, цього разу, трава була не потрібна.

Потягнувшись убік, він клацнув перемикачем й увімкнув проектор. На екрані вигулькнув білий прямокутник, що посірів і вкрився смугами, коли повз лінзи промайнув зарядний кінець плівки – а тоді сірий тер’єр Скотті нашорошив вуха й побіг до дверей на кухні, дрижачи й метеляючи своїм куцим хвостиком. Наступна сцена: Скотті біжить уздовж узбіччя, намагаючись по ходу вкусити себе за бік.

Ось місіс Лідс зайшла на кухню з покупками. Вона засміялася й торкнулася волосся. За нею ввійшли діти.

Наступна сцена: погано освітлений кадр кімнати Доларгайда нагорі. Він стоїть голий перед репродукцією «Великий червоний дракон і Жінка, зодягнена в сонце». На ньому «бойові окуляри», пластикові окуляри на стрічці, яка щільно обіймає голову, – такі полюбляють хокеїсти. У Доларгайда ерекція, він допомагає собі рукою.

Різкість погіршується, коли він стилізованими рухами наближається до камери, рукою тягнеться поліпшити фокус, поки обличчя заповнює весь кадр. Зображення тремтить – і раптом чіткішає: рот крупним планом, спотворена верхня губа закочується назад, крізь зуби стирчить язик, у кадрі – єдине вирячене око. Рот заповнює екран, над нерівними зубами шкіряться викривлені губи, а потім – темрява, коли рот поглинає об’єктив.

Складнощі під час зйомок наступної частини були очевидні.

У грубому світлі кінокамери замайоріла неясна пляма, що перетворилася на ліжко й Чарльза Лідса. Він бився в судомах, місіс Лідс сідає в ліжку, затуляє очі, повертається до Лідса й кладе на нього руки, тоді відкочується на край ліжка, ноги плутаються в ковдрі, жінка намагається підвестися. Камера смикнулась до стелі, екраном, мов нотний стан, пронеслася ліпнина, а тоді картинка стабілізувалася: місіс Лідс знов лежить на матраці, на нічній сорочці розповзається темна пляма, а Лідс підводиться, обхопивши руками шию та вибалушивши очі. Екран згасає секунд на п’ять, потім лунає цокання – склейка на кінострічці.

Тепер камера нерухомо стоїть на тринозі. Усі вже мертві. Викладені. Двоє дітей сидять під стіною обличчям до ліжка, один – навпроти в кутку, дивиться в камеру. На ліжку – містер і місіс Лідс, прикриті ковдрами. Містер Лідс тулиться спиною до спинки ліжка, мотузки на грудях сховані під простирадлом, голова хилиться набік.

У кадрі