Дуглас Адамс - Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

ввімкнув задній хід, щоб повернутися на двадцять метрів і ще раз глянути на дороговказ біля бокової дороги, повз яку він щойно промчав, не помітивши її в тумані. Він виїжджав з Кембриджської системи доріг з одностороннім рухом своїм звичайним способом, тобто їздив колами з дедалі більшою швидкістю, аж доки не досягнув свого роду другої космічної та не полетів звідти геть у випадковому напрямку, який тепер треба було визначити та скоректувати.

Повернувшись до бокової дороги, він спробував зіставити інформацію на дороговказі з інформацією на карті. Але це було неможливо. Це перехрестя, напевно, навмисно розташували на лінії розділу між сторінками карти, а дороговказ зловісно кружляв на вітрі.

Інстинкт підказував йому, що він прямує в неправильному напрямку, але він не хотів повертатися тією самою дорогою, боячись, що його знову затягне в гравітаційний вир транспортної системи Кембриджу.

Тому натомість він повернув ліворуч, сподіваючись, що там на нього чекає краща доля, але через який час його нерви не витримали, і він повернув праворуч, потім спробував повернути ліворуч, і після ще кількох таких маневрів заблукав остаточно.

Він вилаявся та ввімкнув у машині обігрів. Якби він зосередився на тому, куди він їде, а не намагався водночас телефонувати, він би принаймні знав зараз, де він є, — казав він собі. Взагалі-то йому не подобалося мати телефон у машині, він вважав це зазіханням на приватність. Але Ґордон наполіг на цьому та навіть заплатив за це.

Річард роздратовано зітхнув, від'їхав назад і знову розвернувся. Роблячи це, він мало не збив людину, яка тягнула в поле тіло. Принаймні, так інтерпретував побачене впродовж секунди його перевантажений мозок, але насправді то був, напевно, місцевий фермер з мішком чогось поживного, хоча що він тут робив посеред ночі, було незрозуміло. Коли Річард розвертався, промені його фар на мить вихопили силует людини, що тупцювала по полю з мішком на спині.

«Добре, що то не я», — похмуро подумав Річард, і знову рушив.

Через кілька хвилин він доїхав до перехрестя з дорогою, що була більше схожа на головну, мало не звернув на неї праворуч, але натомість повернув ліворуч. Дороговказів не було.

Він знову потикав пальцем у кнопки свого телефону.

«…зателефоную вам якнайшвидше. Можливо». Пі-іп.

— С'юзан, це Річард. З чого мені почати? Яка халепа. Слухай, мені шкода, дуже шкода. Я дуже налажав, я не знаю чим себе виправдати. Слухай, я зроблю що завгодно, щоб спокутувати це, обіцяю…

У нього була слабка підозра, що це не той тон, яким розмовляють з автовідповідачем, але він не зупинявся.

— Чесне слово, ми можемо поїхати кудись, взяти відпустку на тиждень, або хоча б на ці вихідні, якщо хочеш. Точно, на ці вихідні. Поїдемо кудись, де сонячно. Байдуже, як сильно Ґордон намагається тиснути на мене, ти й сама знаєш, як він уміє тиснути, адже він твій брат, врешті-решт. Я просто… ем… взагалі-то, краще це зробити на наступні вихідні. Дідько, дідько, дідько. Просто я вже пообіцяв… Ні, слухай, це неважливо. Ми все одно зробимо це. Мені начхати на завершення «Гімну» для «Комдекса». Це не кінець світу. Ми просто поїдемо. Нехай Ґордон відчепиться від мене та… А-а-а-а-а-а-а-а!

Річард шалено крутнув кермо, щоб об'їхати примару Ґордона Вея, що раптово з'явилася в променях його фар і з розбігу стрибнула назустріч.

Він вдарив ногою по гальмах, його понесло юзом, він спробував згадати, що треба робити, коли тебе несе юзом, він знав, що колись давно бачив про це телепередачу, що ж це була за передача? Боже, він не може згадати навіть назву передачі, не кажучи вже про… о, так, там казали, що не можна тиснути на гальма. Точно. З повільною та приголомшливою силою весь світ обертався навколо нього, коли його машина розверталася впоперек дороги, врізалася в насип, що йшов уздовж узбіччя, потім ковзнула та, похитнувшись, зупинилася задом наперед. Річард упав на кермо та важко дихав.

Він підняв слухавку, яку перед цим впустив.

— С'юзан! — вигнув він, — я зателефоную пізніше, — і поклав слухавку.

Він підвів погляд.

Просто перед ним у світлі його фар стояла примарна фігура Ґордона Вея, яка переповненими жахом очима дивилася йому в очі, повільно піднімала руку та вказувала на нього.

Він не знав, як довго він просто сидів там. Видіння зникло через кілька секунд, але Річард просто сидів і тремтів, напевно, не довше хвилини, доки його не вивели з трансу раптовий вереск гальм і різке світло фар.

Він похитав головою. Він збагнув, що зупинився на стрічній смузі дороги. Автомобіль, який щойно різко загальмував майже бампером до бампера, був поліцейським. Річард двічі або тричі глибоко вдихнув, а потім змусив своє заціпеніле тремтяче тіло вийти з машини та повернутися обличчям до офіцера, силует якого повільно йшов до нього у світлі фар.

Офіцер оглянув його з голови до п'ят.

— Ем… Вибачте, офіцере, — якомога спокійніше сказав Річард. — Мене… ем… понесло юзом. Дороги ковзкі, і я… понесло. Мене розвернуло. Як бачите, я зараз розвернутий, — він указав рукою на машину.

— Не хочете розповісти мені, чому саме вас понесло юзом, пане? — дивлячись йому просто в очі, офіцер поліції виймав записник.

— Ну, я ж кажу, — пояснював Річард, — дороги ковзкі через туман і, ну, якщо зовсім чесно, — раптом сказав він попри всі спроби зупинити себе, — я просто їхав собі, аж раптом мені здалося, що я побачив свого роботодавця, який кидався мені під колеса.

Офіцер спокійно дивився на нього.

— Це комплекс вини, офіцере, — сказав Річард з нервовою посмішкою, — ви ж розумієте, як воно буває. Я саме думав про те, щоб відпочити на вихідні.

Полісмен, схоже, вагався між співчуттям і підозрілістю. Його очі трохи примружилися:

— Ви пили, пане?

— Так, — сказав Річард, зітхнувши, — але дуже мало. Не більше, ніж два келиха вина. Ем… і маленький келишок портвейну. Але не більше цього. Я просто втратив на мить зосередженість. Зараз усе гаразд.

— Ім'я?

Річард сказав йому, як його звати та де він живе. Полісмен акуратно все записав у свій нотатник, потім подивився на номерний знак авто, записав і його теж.

— А хто ж ваш роботодавець, пане?

— Його звати Вей. Ґордон Вей.

— О, — вигнув брови полісмен, — це той пан комп'ютерщик?

— Ем… Так, правильно. Я розробляю програмне забезпечення для його компанії. WayForward Technologies II.

— У нашому відділку є один ваш комп'ютер, — сказав полісмен. — Не вмикається, хай йому грець.

— О, — втомленим голосом сказав Річард, — а яка у вас модель?

— Здається, вона називається «Кварк-2».

— О, тоді все просто, —