Олег Друздєв - Іван Мазепа

Самойловича, який був сином священика й до кінця своїх днів носив зневажливе прізвисько «Попович». Така показна шляхетність, з одного боку, сприяла атмо­сфері внутрішнього протиборства, коли всі сторони вважали себе вищими за решту, з іншого — була основою, на якій трималась українська автономія. Історія гетьмана Івана Мазепи стала найкращим свідченням цього.

Шведський поворот

Доля завжди випробовує людей, випробовувала вона і Мазепу. Тягар Північної війни, аж ніяк не потрібної Україні і не дотичної до її інтересів, усе більше ускладнював життя гетьману. Та це ще можна було знести, якби мати справжнього союзника, але такого в Гетьманщини не було. Замість союзника мала сюзерена, який всіляко намагався використати ресурси своєї васальної країни для перемоги, що була потрібна тільки йому. Така модель відносин, коли один керує, а інший, хто міг спокійно керувати сам, виконує, вочевидь мала призвести до конфлікту.

Сутність цього конфлікту сягала ментальних основ обох держав і виходила з першого офіційного контракту обох — Переяславських статей Богдана Хмельницького, на яких базувались усі відносини козацької України з Московським царством, а згодом з новоутвореною Російською імперією. Українська сторона, вихована в європейських традиціях, сприймала Переяславську угоду як рівноправну угоду двох сторін, у якій підданство Гетьманщини було лише номінальним. Московська сторона, виходячи з реалій свого світогляду, дивилась на це інакше. Визнаючи принцип сильної автократичної влади, московити розглядали надані права як ласку і подарунок царя, що його можна відібрати кожної хвилини. Відповідно, гетьман у свідомості московської еліти був на рівні з боярами і князями, але аж ніяк не міг розглядатись як рівня цареві. Іншими словами, він був таким самим царським холопом, як і решта. Україна була не самостійною одиницею, а лиш додатком, чи то частиною єдиної держави, яка знову ж таки вважалась власністю царя. Звідси й випливає зневажливе ставлення до козацької верхівки та самих козаків, а також практично абсолютне ігнорування інтересів України на геополітичній карті. Її інтереси враховувались лише тоді, коли цього вимагала напружена ситуація в самій країні, як, наприклад, в часи наришкінського перевороту, чи загрози внутрішніх заворушень після скинення Самойловича, чи кримських походів. Така поведінка рано чи пізно мусила призвести до конфлікту і призводила до нього. Практично всі попередники Мазепи кінець кінцем набували антимосковської орієнтації й шукали ту силу, що могла б допомогти звільнити Україну з-під протекції Москви. Така сама доля була наготована й Мазепі…

Спокуса влади завжди велика. Повноправний володар цілої країни не міг спокійно дивитись на те, як цар та його уряд постійно скорочують і звужують автономію України, якою він керував. Але й піти на конфронтацію з Петром І Іван не наважувався. Причини можна шукати довго, а перераховувати ще довше. Це і внутрішнє становище Гетьманщини, і малочисельність війська (у порівнянні з московським), і значна старшинська опозиція, що тільки й чекала можливості донести на нього цареві, щоб посісти гетьманський пост. Не дивно, що Мазепа за таких обставин не довіряв нікому. Але робити щось він мав. Незважаючи на його вік, честолюбство, обставини змушували його реагувати і ухвалювати важливі рішення.

Таємний діалог з представниками Речі Посполитої вели вже кілька років. Пропозиції до переходу на сторону антимосковської коаліції звучали щораз привабливіші. Так, зокрема після своєї коронації у 1705 році, ставленик шведського короля — Станіслав Лещинський розпочав активну кампанію із залучення лівобережного гетьмана на свій бік. Для цього він вислав до нього свого посла з інструкціями, у яких було вказано наступне:

1. Апелювати до попереднього гетьмана, який був «вірним сином своєї вітчизни». А відтак мав би прагнути до її добробуту, якому заважає його підтримка короля Августа ІІ.

2. Провести переговори та попросити гетьмана надіслати свої умови переходу до антимосковської коаліції, для того щоб «король знав, чи вирушати йому проти козаків».

3. Мазепа за «вірну службу вітчизні» мав отримати будь-яку бажану винагороду.

4. У випадку досягнення згоди пункти угоди між королем і гетьманом мали бути внесені першим пунктом у мирний договір з Москвою після її поразки.

5. Мазепа мав повне право визначити, скільки війська буде потрібно для перебування в Україні, і ці відомості були б передані королю.

Однак Мазепа не тільки не погодився на ті умови, а й знову передав усі документи в Москву, посланця ж відправив на допит. Однак така відданість цареві не отримала гідної подяки. Цар Петро продовжував політику визискування потуг України для Північної війни зі всіма наслідками, про які ми вже говорили вище.

Мазепа розумів, що політика Москви стосовно України не зміниться, тому переглянув своє ставлення до контактів з Річчю Посполитою. Якщо до цього ініціативу тримала польська сторона, то зараз уже сам Мазепа почав користуватись тими зв’язками, які вже існували, для налагодження контактів з антимосковською коаліцією.

І тут на політичну й життєву арену історії України вийшла жінка… Цією жінкою була княгиня Анна Дольська, про яку ми вже згадували в цій книжці. Як ви вже знаєте, княгиня була родичкою короля Станіслава Лещинського й добре знала Мазепу. Цілком ймовірно, що поворотним моментом для гетьмана стали відвідини хрестин онуки княгині в маєтку під Дубно. З того часу між ними почалась доволі жвава, хоч і таємна та шифрована переписка. Переписка стала чи не найцікавішою сторінкою правління Мазепи до остаточного переходу до шведського табору. Фактично вона стала тим «мостом», який дозволив гетьману зробити цей тяжкий вибір. А вибирати доводилось швидко. Царська політика уніфікації козацьких полків на зразок регулярної армії щороку ставала все виразнішою. Так, ще у Жовкві цар недвозначно натякав, що вартувало б козацьке військо перевести на основу компанійських полків з відповідною виплатою грошей. Очевидно, це був лише перший етап ширшої програми реформ.

Та найбільший удар Мазепа отримав у формі інформації від княгині Дольської. У одному з листів до гетьмана вона описала цікавий випадок, свідком і учасницею якого вона була. У Львові в товаристві Бориса Шереметьєва та Рена вона за обідом згадала похвальним словом козацького гетьмана. Почувши це, Рен їй відповів, що «добрий і розумний Іван» ще не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков) риє під нього яму та хоче сам стати гетьманом. Княгиня запитала, чому про це ніхто не скаже самому Мазепі, і отримала відповідь, що це неможливо, бо «час такий».

Мазепу така інформація засмутила, але він уже був готовий до неї, бо до цього все йшло. Він чудово розумів, що надання йому титулу князя Священної Римської імперії було лише способом удовольнити його особисті претензії як високоповажної людини. Істинні задуми московської влади були набагато гіршими. Розуміла це і старшина, яка, почувши про намір реформування козацького війська в компанійське, забила на сполох. Ця реформа означала одне: кінець козацьким вольностям і перетворення їх, шляхетних, родовитих козацьких старшин, на звичайних офіцерів, які мали обмежені права та могли бути усунені в будь-який час.

Невдоволена старшина почала збиратись у генерального обозного Ломиковського для обговорення планів захисту своїх прав. І тут на очі їм потрапив принесений мир­городським полковником Апостолом текст Гадяцької угоди Виговського з Річчю Посполитою. Вибір для старшини став очевидним. Події навколо планів Петра ліквідувати Україну набирали обертів. Невдоволення старшини щораз зростало. Ще за рік