Вікторія Токар - Білий кіт шукає відьму, Вікторія Токар

Білий кіт знаходить свою відьму

Аліса наполягла на тому, аби змучені коти, пес, Артур та Лілія зібралися в її домі. Геловінська ніч вже майже закінчилася, але спати нікому не хотілося.

— Мамо, чому ти така впевнена, що ті оскаженілі відьми не спробують вбити Лілю?

— Бо вони зв’язали себе по руках і ногах. В Зоряниній угоді, ясна річ, є пункти про бунти проти неї.

— Але ж вона вже не дійсна, — озвалася дівчина. Ліля про зроблене не шкодувала, але наслідків боялася. Як не крути, перейшла дорогу цілій купі темних чаклунок! Серце починало калатати сильніше від кожного звуку. 

— Магічні угоди не так просто працюють. Їх створюють раз і назавжди, але вони ніколи не анулюються, доки живий бодай один укладач. Тобто якщо вбити Берегиню, Зоряна знову стане стороною, яка надає закляття для ошийника, що неможливо зняти. Порушення з її боку більше не буде, а от скасувати факт бунту ніяк не вийде. Їм усім доведеться або померти, або віддати свої сили. Правда, — відьма самовдоволено хіхікнула. — вони ще це не усвідомили, бо занадто захоплені помстою. Вже не терпиться побачити їхні обличчя вранці.

— Чому ти не розповіла про це одразу?! — крикнув Артур. — Ми ж тут від страху трусимося.

— Бо ти міг все зіпсувати.

— Тобто вважаєш, що я недоумок, який проговорився б?

— Деякі відьми володіють даром читання думок. Вони мали побачити в них страх за Лілю, а не те, як їх обводять навколо пальця.

— То це виходить, — озвалася Арієль, — що ти себе підставила. Вони ж швидко докумекають, звідки ноги ростуть, — вперше за останні роки кішці стало шкода свою господиню. — Що робити плануєш?

— Укладу останню у своєму житті магічну угоду — віддам свої сили  в обмін на захист.

— Світла чаклунка тебе ні за що у світі не оберігатиме, — буркнув Смарагд. — А це означає, що з’явиться потенційна нова Зоряна. Не те щоб я бажав тобі смерті, але… — коту не хотілося закінчувати думку, бо вона видавалася занадто жорстокою. 

— Ні, не думаю, —  заперечила Аліса. — Але я боюся, що вона може не погодитися. В такому випадку... буде, що буде.

— Кого ти маєш на увазі, мамо?

Відьма трохи помовчала, збираючись з силами, але відповіла чітко й коротко:

— Берегиню.

— Що?! Я?! — Ліля сподівалася почути, що її неправильно зрозуміли, чи що це був просто жарт, але чаклунка лише закивала в знак підтвердження. — Ні, я не можу прийняти ваші сили.

— Не відмовляйся одразу. Подумай.

— Я про це нічого не знаю… Не вмію… Як ви це собі уявляєте? Та ще й чорна магія! Ні, однозначно ні!

Дівчина хотіла вибігти з кімнати, але Аліса спіймала її за руку:

— Магія не буває чорною чи білою. Такою може бути лише людина. У твоїх руках мої сили стануть найсвітлішою енергією у світі. Але не брехатиму. Тобі буде складно. Повагу місцевих відьом доведеться вигризати зубами — чаклункам не по народженню з цим дуже нелегко. А лишатися пасивною носійкою теж не вийде, бо сили повільно зжеруть тебе з середини. Але ти зможеш допомагати тваринам значно більше. І не лише їм.

Ліля до болю заламувала пальці, тіло кидало в жар. Погляди всіх присутніх були спрямовані на неї. Вона намагалася побачити у них правильне рішення, але знайшла лише подив, напругу та трохи шоку. Втім, дехто не зміг приховати страх та німу мольбу. 

— Артуре… Ти хочеш, щоб я погодилася, так? — дівчина зрозуміла, що зараз йдеться не лише про неї, а й про життя та безпеку його матері

— Я не можу тебе просити про подібне. Не зважай на мене. Це виключно твоє рішення.

Ліля мовчки вийшла з кімнати. Ніхто не намагався наздогнати її. Потяглися години нелегких роздумів.

Зрештою, у день першого листопада місто втратило одну відьму, але отримало іншу. Це виявилося найскладнішим рішенням Лілії за все життя, але вона не шкодувала, бо в глибині душі відчувала, що сама доля вела її до цього.

* * *

Ліля крутилася навпроти дзеркала. Ніжна пастельно-фіолетова сукня легенько обіймала її стан. Довга та стримана, але виріз, оздоблений по колу розсипами білих коштовних камінців, вигідно підкреслював спину. Волосся накручене та зібране у високу зачіску. Дівчина то відпускала два пасма елегантно обрамляти обличчя, то підколювала назад.

— Ти неперевершена що з ними, що без, — Артур поцілував її в щоку.

— Син правду каже. Ти дарма хвилюєшся, — підтвердила Аліса.

— Дякую вам обом, але ви ж розумієте, що мене не зовнішній вигляд турбує.

— Чотири роки минуло, ти вже довела, що гідна сил, які я тобі віддала. Ніхто не посміє щось сказати чи зробити.

Ліля вимучено посміхнулася:

— Не знаю, чи зможу колись відчувати абсолютну впевненість в цьому.

— Послухай, доню, на тобі навіть пророцтво зламалося, — натякнула на ту його частину, що стосувалася Артура. — Тому чаклункам точно носа втреш.

— Нічого не ламалося. Відьма Аліса справді втратила сина. Бо він нарешті знайшов свою справжню маму — Яну. Вона не може чаклувати, але вміє любити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍