Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

— Боже! що б то була за жизнь моя, коли б од часу до часу моя понура голова не квітчалась весняними квітами! Коли б серце моє не трепетало свіжою, весняною силою! А ніщо більш не вдіє цих чарів надо мною, як рідна пісня. Так як ангел Господень сходить у купіль Силоамськую і возмущає воду, і робиться вода зцілющою, так і небесний дух рідної поезії завітає іноді в мою душу і возмутить її до самої глибини і дає їй дивную силу проганяти усяку неміч і всяке зло, которе її облягає.

— Сестро моя по пісням! — називав Куліш Милорадовичівну.

Їхній роман має всі прикмети «пісенного», «мелійного» роману. В добу панування романтики «пісенні романи» зовсім не рідка річ. Може, для тих часів навіть трохи банальна. Кінець-кінцем, хіба ж роман Новаліса «Гайнріх фон-Офтердінґен» не є такий літературний зразок «співочої» романічної історії, хіба історія кохання Турґєнєва й Поліни Віярдо не така сама історія кохання, здійсненого в співі? Так само, як і кохання Аліни й Костомарова.

Леся Українка свою «Лісову пісню» згодом за часів неоромантизму побудувала на тому ж таки мелійному, пісенному сприйнятті кохання.

С. М. Ґревс, дослідник, що опрацював турґєнєвські матеріяли, не звернув належної уваги на цю пісенну ляйтмотивність закоханости Турґєнєва до Віярдо, дарма що подібна інтерпретація мимоволі напрохується з самого початку.

Закохавшись у Милорадовичівну, Куліш повторює тематику Новаліса: пісня — дівчина — блакитна квітка, — змагання — Sehnsucht.

Гайнріх фон-Офтердінґен у Новаліса про себе каже:

— У мене таке ж почуття на душі, як тоді, коли я бачив блакитну квітку уві сні. Що за чудний зв’язок між Матільдою та цією квіткою? Те обличчя, що схилялося до мене з пелюсток квітки, було небесне обличчя Матільди. О, вона втілений дух пісні. Вона перетворить моє життя в музику, стане моєю душею, збереже моє священне полум’я. Яку віковічну вірність я відчуваю в собі! Я родився тільки для того, щоб вклонятись їй, вічно їй служити, щоб думати про неї й відчувати її. Потрібне ціле життя, щоб споглядати її й вклонятись їй. І невже ж я той щасливий, чия душа наважується бути відгуком її душі? Її близькість обертає все в свято.

«Гайнріх фон-Офтердінґен» Новаліса був євангелією тих часів, звідкіля прихильники романтизму широко черпали матеріял для своїх думок, почуттів і настроїв.

Отже, все, що Куліш каже про пісню, про квіти, про душу дівочу — душу пісні, він повторює, наслідуючи романтиків. Блакитна квітка, як символ коханої дівчини, і кохана дівчина, як символ пісні — головна тема новалісівського «Гайнріха фон-Офтердінґена». Романтична блакитна квітка — мелійний пісенний символ.

— Гарячою душею вітаю вас, перві весняні квітки українські! — починає Куліш листа до Олександри Милорадовичівни з 6 березня 1857. — Зацвіте послі багато квіток, та вже ні одна не звеселить так чоловіка.

— Я, — пише Куліш 26 січня 1859 р., — бачу Вас перед собою, як пишну квітку, а вже й знаю, що з Вас може вчинитись.

— Ви, наші землячки, рожеві квітки наші, темнотою прив’ялені, вмивайтесь Божою росою, бо настав благодатний ранок, і процвітайте пишною душевною красою на радість людям (18/ІІ-1857).

— Мої кохані сестри — мої рожеві квіти!..

Соняшний промінь гойдався на квітці. Квіткова піснеподібність дівчини робила її для Куліша піднесеною приналежністю неба.

Для Куліша як для романтика в співі, як і в усьому іншому, багато важить couleur locale: забарвленість місцевим кольоритом, народність, етнографізм. Він етнографізує, льокалізує своє захоплення. Його приваблює не пісня взагалі, не оперові арії, не альґебрична схема співу, не контрапунктні абстракції, рулядні вібрації, а рідна народня українська пісня.

«Дух пісні» й «дух нації» для нього тотожні поняття.

Хто знає, чи закохався б він у Милорадовичівну, коли б вона співала тільки модні романси й оперові арії?

Він кохає à la thèse. Він не кохатиме дівчину панського роду, він не кохатиме не-українку.

— Із’їздив я світ, стрічав багато дівчат і молодиць панського роду, а серце моє рідко поверталось до них. Поверталось воно тільки до сестер своїх, до українок, которі рідним голосом до нього промовляли.

Пісня — для Куліша — скарбниця духу народнього. Пісня становить душу народу. Починаючи від Максимовича й Гоголя і до Лесі Українки мелійне, пісенне сприйняття народу й нації було улюбленою концепцією української громадської думки.

Цієї теми мелійного переродження людини й нації Куліш багато разів торкався в своєму листуванні з Милорадовичівною.

— Од людей, — пише Куліш до Милорадовичівни, — того не почуєте, що Вам промовить пісня словом і голосом. Свята скарбовня духу народнього!.. Найкращі душі складали в неї своє негибнуще добро і завітували його нам, дітям своїм.

— Не всякому, — дописує Куліш, — дається скарб цей: дається він тільки родичам по красоті душевній. Радуймося ж серцем і благодарім Богові, що дав нам зрозуміти ціну цьому сокровищу.

Слова Кулішеві, звернені до Милорадовичівни, показують, що важив колись цей пісенний етнографізм у житті людей середини минулого століття. Пісню ототожнено з коханням, пісню тлумачено як джерело народнього життя. Слова визнання, звернені до коханої дівчини, говорять за вражіння, що його справляє пісня на людину.

— Знаєте, що було моїм путеводним пламенником? — запитує Куліш, звертаючись до Милорадовичівни, і відповідає: — Рідна поезія!., нехай же ганить її хто, як хоче; вона навіки пребуде святинею душі моєї. І всяка душа щира нею сохраниться од упадку, І нею підніметься вгору і заквітчається райськими квітками. Тим то радію серцем за Вас, — каже Куліш Милорадовичівні, — що Вам дався цей скарб, і що Ви родичка по красоті душевній з тими пророчими душами, которі нам цей скарб заповідали.

«Дух пісні», ототожнений з «духом нації» і сприйнятий як «образ дівчини», цю тріядичну послідовність романтичної символіки Куліш виразно накреслює в листі до Милорадовичівни з 28 квітня року 1859.

— Коли я думаю про свою знищену панами батьківщину, то замість неї в моїй душі з’являється тільки милий, з ласкавою до мене посмішкою Ваш образ. Коли б він затьмарився для мене через Ваше відчуження, тоді Україна уявлялася б мені масою густої темряви.

Образ України — образ Милорадовичівни! Новалісівську тематику блакитної квітки — дівчини — пісні — повороту в дім отчий в послідовній зміні символів додержано тут якнайкраще.

2

Куліш у своєму романі з Милорадовичівною не задовольняється з індивідуальних переживань, що важать для даної людини, їй зрозумілі, для неї тільки принадні. Його почуття не належить до категорії інтимних настроїв. Він заперечуватиме індивідуальну замкненість почуття задля його вселюдськости.

Куліш не покохав би Милорадовичівни, коли б вона не знала рідної мови, не співала рідних пісень, коли б не була