Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

уяві про помсту хлопець, який сьогодні кричить нам: «Брудна жидовка! Наволоч!» — тримає букет троянд. «Тепер я знаю, — каже він, — немає причин ненавидіти вас. Узагалі немає жодних причин». І ми обіймаємося і прощаємо одне одному. Я не ділюся з Маґдою своїми фантазіями.

Одного дня, коли вже смеркалося, есесівці заштовхали нас у вестибюль громадської будівлі, де ми мали залишитися на ніч. Знову без їжі.

— Якщо хто надумає покинути приміщення, буде застрелений на місці, — попереджає охоронець.

— Діцуко, — зітхає Маґда, поки ми вмощуємося на дерев’яних підмостках, які будуть нам за ліжко, — скоро для мене все скінчиться.

— Замовкни, — кажу я.

Вона лякає мене. Її занепад жахливіший за зведену рушницю. Вона не може так говорити. Вона не може здатися. Можливо, я її тягар? Певно, вона виснажилася, підтримуючи мене, поки я хворіла.

— Ти не помреш, — кажу я їй. — Сьогодні вночі ми поїмо.

— Ох, Діцуко, — каже вона і перевертається до стіни.

Я покажу їй. Доведу, що надія ще є. Дістану трохи їжі. Приведу її до тями. Есесівці зібралися коло дверей, їдять свої пайки під останнім вечірнім світлом. Часом вони кидали нам залишки їжі заради задоволення подивитися, як ми плазуємо. Я підповзаю до них на колінах.

— Будь ласка, будь ласка, — благаю я. Вони сміються. Один солдат тримає переді мною шматок тушкованого м’яса, наче приманку, я кидаюся на неї, та він кладе її собі до рота, і вони всі котяться зо сміху. Так вони граються зі мною, поки сили не покидають мене. Маґда спить. Я не відступлюся, не залишу її вмирати. Есесівці переривають свій пікнік, аби випорожнитися чи покурити. Я тим часом вислизаю через боковий прохід.

Я вдихаю запах перегною, яблучного цвіту та німецького тютюну. Трава під ногами волога і прохолодна. Я бачу сад по інший бік повапленого паркану: маленькі голівки салату, лози квасолі, перисте зелене бадилля моркви. Відчуваю смак хрусткої моркви у роті, наче я вже зірвала її. Залізти на паркан не складно. Я трохи подерла коліна, коли перелізала через верх. Яскраві краплі крові освіжають шкіру не гірше за свіже повітря, наче щось приємне з самої глибини виринає на поверхню. Паморочиться в голові. Я хапаю моркву за зелену верхівку і тягну, земля відпускає коренеплід з таким звуком, наче розриваються шви. Морква в моїх руках здається мені важкою. З неї звисають грудки землі. Навіть ґрунт пахне наче бенкетна страва, там насіння — купа корисних речовин міститься в ньому. Я знову задерлася на паркан, з колін сиплеться бруд. Уявляю обличчя Маґди, коли вона надкушує перший свіжий овоч за останній рік. Я наважилася на хоробрий вчинок, і це негайно принесло свої плоди. Ось що я хочу донести до Маґди, більше за їжу, більше за поживні речовини — надію. Я зістрибую на землю.

Але я не на самоті. На мене згори вниз дивиться чоловік. Він хапається за рушницю. Він солдат — Вермахту, не СС. Його очі, каральні очі, гірші за рушницю. «Як ти смієш? — кажуть його очі. — Я навчу тебе підкорятися!» Він штовхає мене, я падаю на коліна. Він зводить гачок і націлює рушницю мені в груди. Будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка. Я молилася як тоді, з Менґеле. Будь ласка, допоможи йому мене не вбивати. Я тремчу, морква б’ється мені об ноги. Він опускає рушницю на якусь мить і знову зводить. Клац. Клац. Гірше за страх смерті лише відчуття безпорадності, приреченості, непередбаченості наступної миті. Він смикає мене, аби я підвелася, і обертає в напрямку будівлі, де спить Маґда. Прикладом рушниці він заштовхує мене всередину.

— Пісяла, — каже він охоронцю всередині, і вони по-змовницьки хіхікають. Я тримаю моркву, загорнуту в сукню.

Маґда прокидається не одразу. Я вкладаю морквину в її долоню, аби вона відкрила очі. Вона так швидко їсть, що прикушує собі щоку. Вона дякує мені і плаче.

Зранку есесівці горланять, аби ми прокинулися. Час знову йти. Я голодна, з порожнім шлунком, мені здається, що морква мені наснилася, але Маґда показує зелень від моркви, яку вона сховала в кишеню на потім. Бадилля зів’яле. В минулому житті ми викинули б ці залишки в сміття або згодували гускам на горищі, та зараз вони такі ж жадані, як казковий горщик, повний золота. Ця потемніла квола зелень — доказ небаченої сили. Я не мала так ризикувати, дістаючи її, але я ризикнула. Я не мала вижити, та я вижила. Неважливо, як воно мало бути. Ми можемо не діяти так, як мусимо. Для наших дій існують інші правила, інші впливові ресурси. Ми схожі на скелети. Ми такі слабкі та недогодовані, що ледве можемо ворушитися і ще менше — маршувати, і ще менше — працювати. Проте морква надала мені сил. Якщо я виживу сьогодні, завтра я буду вільна. Я наспівую свою обітницю в голові.

Ми вишиковуємося рядками для перерахунку. Я продовжую наспівувати собі. Коли ми вже збираємося рушати в морозяний ранок чергового дня жахів, біля дверей починається метушня. Охоронець СС викрикує щось німецькою, інший чоловік кричить у відповідь, відштовхує охоронця зі свого шляху та заходить до кімнати. Мені перехоплює подих, я хапаюся за Маґдин лікоть, аби не впасти. Це той чоловік із саду. Він грізно оглядає кімнату.

— Де та дівчина, що наважилася порушити правила? — його суворе запитання вимагає відповіді.

Мене трусить. Я не можу приборкати своє тіло. Він повернувся помститися. Воліє покарати мене публічно. Чи вважає, що саме так має вчинити. Хтось міг дізнатися, що він проявив недозволену ласку до мене, тож тепер він має спокутати свій ризиковий вчинок. Він має спокутати свій вчинок, змусивши мене спокутати свій. Мене колотить, я така перелякана, що не можу дихати. Я в пастці. Я усвідомлюю, наскільки я близько до смерті.

— Де ця маленька злочинниця? — питає він знову.

Він може помітити мене будь-якої миті. Чи помітить морквяне бадилля, що стирчить з кишені Маґдиного пальта. Я не можу витримувати напругу в очікуванні, коли він нарешті впізнає мене. Я падаю на підлогу й повзу до його ніг. Маґда шипить на мене, та вже запізно. Я припадаю до його ніг. Бачу багно на його чоботях,