Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

— Ти, — каже він. У його голосі огида. Я заплющую очі. Чекаю, коли він ударить мене ногою. Чекаю, коли він застрелить мене.

Щось важке падає біля моїх ніг. Камінь? Він хоче забити мене камінням до смерті, хоче катувати мене якомога довше?

Ні, це хліб. Маленький буханець темного житнього хліба.

— Мабуть, ти була дуже голодна, якщо зробила те, що зробила, — каже він.

Хотіла б я зустріти цього чоловіка тепер. Він — живий доказ того, що дванадцять років ненависті гітлерівського Рейху не змогли винищити людської доброти. Його очі схожі на татові. Зелені. І сповнені полегшення.

Розділ 5

Сходи смерті

Ми знову йдемо пішки, впродовж днів чи тижнів. Після Аушвіцу нас утримують в Німеччині, та одного дня ми дістаємося австрійського кордону, де чекаємо на перехід. Охоронці точать ляси, поки ми стоїмо в нескінченних чергах, які стали для мене ілюзією порядку, ілюзією того, що одна річ природно слідує за іншою. Ми можемо видихнути, поки смиренно стоїмо.

Я прислуховуюся до розмов охоронців. Президент Рузвельт помер, кажуть вони. Лишився Трумен, і тепер він має впоратися з війною. Дивно чути, що речі у світі поза нашим чистилищем змінюються. Визначено новий курс. Ці події здаються такими далекими від нашого сьогоденного існування. Мене вражає усвідомлення того, що зараз, саме в цей час, хтось обирає мою долю. Не мою особисто. У мене немає імені. Але хтось, хто має владу, ухвалює рішення, які визначать, що станеться зі мною. Північ, південь, схід чи захід? Німеччина чи Австрія? Що треба зробити з уцілілими євреями та єврейками перед тим, як скінчиться війна?

— Коли війна завершиться… — каже охоронець. Він не скінчує свою думку. Це схоже на одну з моїх з Еріком бесід про майбутнє, якими ми колись розважалися. Після війни… Якщо я зможу правильно зосередитися, чи вдасться мені зрозуміти, живий він ще або ні? Я вдаю, ніби чекаю біля залізничного вокзалу, де незабаром придбаю квиток, але в мене є лише одна спроба визначити місто, у якому я його зустріну. Прага? Відень? Дюссельдорф? Прешов? Париж?.. Я машинально перевіряю паспорт у кишені. Еріку, моє миле кохання, я вже їду до тебе. Жінка-прикордонниця кричить на нас із Маґдою німецькою та вказує нам на іншу чергу. Я роблю крок. Маґда стоїть наче вкопана. Маґда не ворушиться, не реагує. Невже вона марить? Чому не йде за мною? Охоронниця кричить Маґді прямо в обличчя, Маґда мотає головою.

— Я не розумію, — каже Маґда охоронниці угорською. Певна річ, вона розуміє. Ми обидві вільно розмовляємо німецькою.

— Авжеж, розумієш! — кричить охоронниця.

— Я не розумію, — повторює Маґда. Її голос цілком спокійний. Плечі тримає рівно і гордо. Я щось пропустила? Нащо вона прикидається, ніби не розуміє? Така зухвала поведінка до добра не доведе. Вона що, з дуба впала? Їхня суперечка триває. Точніше, Маґда не сперечається. Вона лише повторює, рівно, спокійно, що вона не розуміє, вона не розуміє. Охоронниці вривається терпець. Прикладом рушниці вона вдаряє прямо Маґді в обличчя. Б’є ще раз під шию. Вона гатить і гатить, допоки Маґда не перекидається. Тоді охоронниця жестом наказує мені та іншій дівчині відтягти її з собою до черги.

Маґда понівечена, кахикає, але очі її сяють.

— Я сказала «Ні!», — каже вона. — Я сказала «Ні».

Для неї це побиття чудодійне. Це доказ її могутності. Вона втримала рівновагу, коли охоронниця почала казитися. Так, вчинивши неозброєну непокору, Маґда відчуває, що саме во­на спонукає вибір, а не стає жертвою долі.

Але сила, яку відчуває Маґда, недовговічна. Незабаром ми вже знову прямуємо до місця, гіршого за яке ще не бачили.

Ми прибуваємо до Маутгаузена. Це чоловічий концентраційний табір на каменярні, де в’язнів змушують колоти та пе­реносити граніт, що з нього планують побудувати місто мрії Гітлера, нову столицю Німеччини, новий Берлін. Я бачу лише сходи та тіла. Сходи з білого каменя тягнуться і тягнуться вгору, наче ми можемо ними піднятися до неба. Тіла повсюди, купами, зігнуті та криві, наче шматки потрощеного паркана. Скелетоподібні, потворні, перекошені, в них ледве можна впізнати людську подобу. Ми стоїмо в черзі на білих сходах. Сходи смерті — така в них назва. На сходах ми чекаємо на черговий відбір, гадаємо, чи нам накажуть померти, чи знову працювати. Чутки повзуть чергою вниз. В’язні Маутгаузена, як ми дізналися, мають переміщати п’ятдесятикілограмові кам’яні брили з каменярні нагору, йдучи одне за одним. Сходинок — сто вісімдесят шість. Уявляю своїх предків, рабів фараона в Єгипті, покручених під вагою каменів. Тут, на Сходах смерті, нам кажуть, що коли ти йдеш угору з каменем і хтось попереду спотикається чи знесилено падає, ти впадеш наступна, і наступні за тобою, і далі, й далі, аж доки вся черга не завалиться в одну велику купу.

Якщо ти виживеш, тобі ж гірше, кажуть нам. Ви стоїте коло муру на краю урвища. Це зветься Fallschirmspringerwand — Мур парашутистів. Під прицілом рушниці ти обираєш — отримуєш кулю або штовхаєш людину, що стоїть поруч, в урвище.

— Просто штовхнеш мене, — каже Маґда. — Якщо до цього дійде.

— Ти також, — кажу я.

Краще мені впасти тисячу разів, ніж бачити, як стріляють у мою сестру. Ми надто слабкі та зморені, аби казати це з ввічливості. Ми кажемо так через любов, але й через самозбереження теж. Не треба мені такої ноші. Краще впасти разом із камінням.

Я важу менше, набагато менше, ніж ті брили, що ув’язнені піднімають їх Сходами смерті. Я така легка, що мене може віднести вітром, наче те листя чи пір’їнку. Вниз, вниз. Я могла б зараз упасти. Просто впасти назад і не робити наступного кроку сходами вгору. Здається, я зовсім порожня. Я не маю ваги, щоби тяжіння утримувало мене на землі. Я бавлю себе, уявляючи свою невагомість, можливість відпустити тягар існування. Раптом хтось попереду перериває мої фантазії.

— Он там крематорій, — каже вона.

Я дивлюся вгору. Довгі місяці ми не були в таборах смерті, я навіть забула, що сприймала димарі так, наче вони й мають бути. Вони якимось чином заспокоюють. Висока цегляна труба дає відчуття близькості та