Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

палають. Ми зупиняємося в маленьких містечках по всій Німеччині, прямуємо на південь, повертаємо на схід, працюємо на фабриках, що трапляються дорогою.

Есесівці мають перераховувати в’язнів. Я не рахую, скільки нас залишилося. Певно тому, що знаю — щодня підсумок стає меншим. Це вже не табір смерті. Способів померти тепер безліч. Канавами вздовж шляху стікає кривава вода. Це кров тих, кого було застрелено в спину чи груди, — тих, хто намагався втекти, тих, хто не міг йти далі. Ноги деяких дівчат відморожені, цілком відморожені, і вони падають, наче повалені дерева. Виснаження. Беззахисність. Лихоманка. Голод. Тіло вмирає, не чекаючи, коли солдат натисне на гачок.

Ми не їли вже кілька днів. Ми піднялися на пагорб, і нам видно ферму, господарські споруди, худобу.

— Хвилинку, — каже Маґда. Вона в’юном біжить до ферми, стрибаючи від дерева до дерева, сподіваючись, що її не помітять есесівці, які зупинилися на перекур.

Я спостерігаю, як Маґда зигзагом наближається до садового паркану. Ще зарано для весняних овочів, та я б з’їла хоч коров’ячий корм, хоч сухий черешок. Коли кімнату, де ми спимо, перебігає щур, дівчата негайно кидаються на нього. Я намагаюся не привертати увагу до Маґди поглядом в її бік. Я відвертаюся, а коли дивлюся знову, то не бачу її. Лунає пост­ріл. Іще один. Охоронці кричать на нас, зводять рушниці. Я чую ще кілька пострілів. Маґди ніде не видно. Допоможи мені, допоможи мені. Я усвідомлюю, що молюся до мами. Говорю до неї, як вона розмовляла з портретом своєї мами, що висів над піаніно. Маґда розповідала, що мама казала це навіть під час пологів. Тієї ночі, коли я народилася, Маґда чула мамині крики: «Мамо, допоможи мені!». Потім Маґда почула плач дитини — мій, — і мама сказала: «Ти допомогла мені». Я можу закликати до померлих за правом народженням. «Мамо, допоможи нам», — закликаю я. Я бачу, як щось сіре маячить поміж дерев. Вона жива. Їй вдалося уникнути куль. І якимось чином зараз вона уникає викриття. Я затамувала подих і видихнула, лише коли Маґда опинилася поруч зі мною.

— Там була картопля, — каже вона. — Якби ці покидьки не почали стріляти, ми б зараз їли картоплю.

Я уявляю, як надкушую картоплину, наче яблуко. Я б навіть не витрачала час на зчищення з неї багнюки. Так би і їла крохмаль, із землею та шкіркою.

Ми йдемо працювати до заводу боєприпасів десь під чеським кордоном. Ми з’ясували, що зараз березень. Одного разу я не можу підвестися з лави у схожому на ангар приміщенні, де ми спали. Мене трусить від лихоманки, я гаряча та знесилена.

— Підводься, Діцуко, — наказує мені Маґда. — Ти не можеш показувати, що хворієш.

В Аушвіці тих, хто не міг працювати, забирали, як їм казали, до лікарні, і потім вони зникали. Чому зараз має бути інакше? Це місце не обладнане для вбивств, жодної труби й цеглини не встановлено з цією метою. Та одна-єдина куля легко зробить тебе такою ж мертвою. Я все одно ніяк не можу підвестися. Я чую власний голос, безладні слова про дідуся та бабусю. Вони дозволять нам пропустити школу й візьмуть нас із собою до пекарні. Мама не зможе відібрати солодощі. Десь у голові я усвідомлюю, що марю, але не можу повернути себе до тями. Маґда просить мене закрити рота і вкриває пальтом — щоб мені було тепло, коли стихне жар, як вона каже, але скоріше, щоб сховати.

— Не ворушися, навіть пальцем не воруши, — каже вона.

Завод поблизу, за маленьким мостом через швидкий струмок. Я лежу, вкрита пальтом, удаю, ніби мене не існує, передчуваючи, як наближається мить, коли мою відсутність буде викрито і охоронець повернеться до сараю та пристрелить мене. Чи зможе Маґда почути постріл крізь гуркіт верстатів? Я тепер не придатна ні на що і ні для кого.

Я поринаю в гарячкове марення. Мені ввижається полум’я. Звичне сновидіння — вже майже рік я мрію зігрітися. Я прокидаюся від сну, мені важко дихати через дим. Невже ангар палає? Я боюся підходити до дверей, боюся, що мої слабкі ноги не витримають, боюся, що викрию себе, якщо підведуся. Тоді я чую бомби. Свист та вибух. Як я проспала початок атаки? Я виштовхую себе з лавки. Де зараз безпечніше? Навіть коли б я могла бігти, то куди? Чую постріли.

— Завод палає! Завод палає! — кричить хтось.

Знову між мною та сестрою відстань. Я тепер майстерно вмію вимірювати відстань. Скільки рук між нами? Скільки ніг? Скільки обертів колесом? Зараз між нами міст. Вода і дерева. І вогонь. Я бачу його з дверей ангару, в яких я нарешті стою, спершись на лутку. Міст до заводу вже палає, завод заволок­ло димом. Тим, хто вцілів після бомбування, метушня дарує час. Можливість утекти. Уявляю, як Маґда виштовхує вікно й стрімголов біжить у ліс, дивиться на небо крізь гілки дерев. Готова бігти скільки завгодно, аби дістатися свободи. Якщо їй вдасться втекти, я нарешті видихну. Я можу сповзти на підлогу і більше ніколи не підводитися. Яке ж це буде неймовірне полегшення. Існувати — важкий обов’язок. Я більше не змушую свої ноги тримати мене, і вони складаються, наче два шарфи. Я розслабляюся та опускаюся на підлогу. В ореолі полум’я бачу Маґду. Вже мертву. Вона виграє в цій гонці. Та я наздоганяю. Відчуваю жар вогню. Ще трохи, і я приєднаюся до неї. Зараз.

— Я вже йду! — кличу я її. — Зачекай на мене!

Якоїсь миті вона припиняє бути примарою і знову стає із плоті та крові. Якимсь чином вона повертає мене до дійсності. Вона перебігла міст, що був у вогні, аби забрати мене.

— Ти несповна розуму, — кажу я. — Ти ж могла втекти.

Уже квітень. Пагорби зеленішають. День стає довший. Діти плюються в нас, коли ми проходимо околицею міста. Дуже сумно, що цим дітям промили мізки, аби вони ненавиділи нас.

— Знаєш, як я планую помститися? — каже Маґда. — Я вб’ю німецьку матір. Німець убив мою матір, а я вб’ю німецьку.

У мене зовсім інше бажання. Я волію, аби хлопець, який плює в нас сьогодні, одного дня зрозумів, що немає потреби ненавидіти нас. У моїй