Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

немовля все плакало й плакало. По прибутті в Аушвіц всіх жінок з малими дітьми було одразу знищено отруйним газом. Той факт, що вона вціліла, означало лише одне — її дитина померла. Що гірше, гадаю я, — бути дитиною, яка втратила маму, чи мамою, яка втратила дитину? Двері відчиняють — ми прибули до Німеччини.

Нас не більше за сотню. Вони розміщують нас у будівлі, певно, колишньому літньому дитячому таборі, з двоярусними ліжками та кухнею, де ми готуємо собі їжу з мізерних припасів.

Зранку нас відправляють працювати на фабрику ниток. Ми зупиняємо колеса верстатів, які прядуть нитки, аби вони не плуталися. Ми працюємо в шкіряних рукавицях, та колеса все одно ріжуть наші руки. Маґдина колишня вчителька сидить біля колеса поруч з нею. Вона плаче вголос. Мені спочатку здається, що через те, що її руки кровоточать і болять. Насправді вона ридає через Маґду.

— Тобі так потрібні твої руки, — скиглить вона, — ти граєш на піаніно. Що ти тепер робитимеш зі своїми руками?

Німецька бригадирка, яка наглядає за нашою роботою, втихомирює її.

— Ви маєте радіти, що працюєте зараз, — каже вона. — Незабаром вас буде вбито.

Ми готуємо наші вечері на кухні під наглядом охоронців.

— Ми уникнули газової камери, — каже Маґда, — та помремо, виробляючи нитки.

Нам смішно, бо зараз ми живі. Ми можемо не пережити війну, але ми пережили Аушвіц. Я чищу картоплю для вечері. Привчена до голодних пайків, я не можу собі дозволити викидати хоч які залишки їжі. Я ховаю картопляні очистки у спідню білизну. Коли охоронці йдуть до іншої кімнати, я підсмажую очистки в духовці. Вони ще гарячі, коли ми знесиленими руками жадібно підносимо їх до рота.

— Ми уникнули газової камери, та помремо, поглинаючи картопляні лушпайки, — каже хтось з нас, і ми сміємося. Ми навіть не знали, що десь у глибині зберегли цей сміх. Ми сміємося, як і я сміялася щотижня в Аушвіці, коли в нас примусово брали кров для переливання пораненим німецьким солдатам. Я сиділа з голкою в руці й веселила себе думкою. Хай щастить виграти війну з кров’ю пацифістської танцівниці! Я не могла забрати руку, інакше мене вбили б. Я не могла протистояти своїм гнобителям рушницею чи кулаком. Але я могла знайти шлях до власної могутності. І ця могутність — це наш теперішній сміх. Наша дружність, легкість на наших серцях нагадує мені ту ніч в Аушвіці, коли я виграла в конкурсі цицьок. Наша розмова живить нас.

— Чия країна найкраща? — запитує дівчина на ім’я Гава.

Ми сперечаємося, вихваляючи свої батьківщини.

— Немає країни красивішої за Югославію, — наполягає Гава.

Та в цьому змаганні не може бути переможця. Дім уже більше не місце і не країна. Це відчуття таке ж загальне, як і особисте. Якщо ми забагато говоритимемо про це, воно може зникнути.

Одного ранку після кількох тижнів на фабриці ниток есесівці приходять до нас і видають смугасті сукні замість сірих. Ми знову сідаємо на потяг. Але тепер ми сідаємо на дахи вагонів. Ми, живі щити в смугастих сукнях, мали знеохочувати британців бомбити потяги. У потягах перевозили боєприпаси.

— Від ниток до куль, — каже хтось.

— Це ж нас підвищили, дівчата, — каже Маґда.

Вітер на даху потяга здирає шкіру. Мені так холодно, що я не відчуваю голоду. Хоч так. Як мені краще померти — від холоду чи вогню? Від газу чи кулі? Все сталося неочікувано і миттєво. Британці бомблять потяги, не зважаючи на живих в’язнів на вагонах. Дим. Крики. Потяг зупиняється, і я зіскакую. Я перша внизу. Я вибігаю на засніжений пагорб, що розділяє залізничні колії та хащі тоненьких дерев. Я зупиняюся, аби оглянутися в пошуках сестри та перевести подих. Серед дерев Маґди немає. І не бачу, щоб вона тікала від потяга. Бомби свистять і вибухають на колії. Я бачу купи тіл збоку від потяга. Маґда.

Я маю вирішити. Я можу втекти. Зникнути в лісі. Якось вижити. Свобода так близько, в кількох кроках. Але якщо Маґда жива і я покину її, хто дасть їй хліб? А якщо мертва. Мить, поки в голові пересмикується затвор. Клац — хащі. Клац — колії. Я біжу з пагорба назад до колій.

Маґда сидить у канаві, у неї на руках мертва дівчина. Це Гава. З Маґдиного підборіддя стікає кров. У сусідньому вагоні їдять чоловіки. Вони теж в’язні, але не такі, як ми. Вони вбрані у цивільне замість уніформ. І в них є їжа. Мабуть, німецькі політичні в’язні. Так чи так, вони привілейованіші за нас. Вони їдять. Гава мертва, моя сестра жива, і я можу думати тільки про їжу. Маґда, вродливіша з нас двох, уся в крові.

— Саме тепер, коли у нас нарешті видався шанс знайти собі їжу, ти виглядаєш ось так, — кричу я на Маґду. — Ти надто кривава, аби фліртувати.

Поки я можу злитися на неї, мене не катує страх, не скручує біль від думки про те, що могло щойно статися. Замість того, аби радіти і дякувати, що ми обидві цілі, що пережили ще одне смертельне випробовування, я гніваюся на сестру. Я гніваюся на Бога, на долю, але виплескую свій біль та страх у криваве обличчя своєї сестри.

Маґда не реагує на мою лють. Вона не прибирає кров з обличчя. Охоронці оточують нас, кричать, штрикають у тіла рушницями, аби переконатися, що ті, хто не ворушаться, дійсно мертві. Ми залишаємо Гаву на брудному снігу і приєднуємося до інших уцілілих.

— Ти ж могла втекти, — каже Маґда. Вона каже це так, ніби я несповна розуму.

Впродовж години боєприпаси було перевантажено в інші вагони, і ми знову на даху в смугастих сукнях. Кров на обличчі Маґди запеклася.

Ми ув’язнені та біженки. Давно вже припинили лічити дні та час. Маґда — моя провідна зірка. Поки вона зі мною, в мене є все, що мені треба. Одного ранку нас знімають з потяга з боє­припасами. І ми йдемо пішки багато днів поспіль. Сніг тане, відкриваючи мертву траву. Можливо, ми йдемо вже тижні. Бомби падають, час від часу поряд із нами. Ми йдемо повз міста, що