S Batura - Гнилоби, S Batura

Чорні спори грибів розлетілися всюди і, торкнувшись поверхонь, почали їх швидко жерти. Канцелярський стіл, частина підлоги й черевики незламного директора зникали на очах, віщуючи недобре. 

— Ну що, начальнику, — терпляче запитав призвідник страшної події, — може, передумаєш і підеш звідси на ногах? Вирішуй, часу обмаль. 

— Ні. 

Пан Дзвоник заперечно кивнув головою і його шкіряне взуття розсипалося. 

— Негідники… — затремтів губами він. 

А пліснява вже взялася за його плоть. 

Якби гнилоби не заглушили хворобливий крик людини на кріслі, напевно, його почули б поліціянти, котрі ніяк не могли потрапити в будівлю. Напівзруйнований флористичний центр немов відштовхував охоронців правопорядку. Вони бігали довкола і ніхто не міг переступити поріг. 

Коли нога бідолахи частково спопелилася, гнилоби зупинили процес і, заглушивши біль, запитали:

— Ти все ще стоїш на своєму? Чи, може, підпишеш документи? — дістав один із живодерів папери з валізки. — Ми тут збудуємо чудовий хмарочос, краєвид буде просто шикарний. Зважуйся. 

— Нізащо, — закатованим голосом відповів директор, воліючи схопитися за вкорочену ногу, проте його руки неслухняно обвисли. 

— Що ж, — нетерпляче насупив свою мертвецьку пику гнилоб, — сам захотів. 

Він здув ще трохи цвілі й процес пожирання плоті продовжився. Наче вдарений струмом директор відкинувся на спинку свого крісла і беззвучно закричав, а через кілька хвилин він втратив ногу. І тортури знову припинилися. 

— Ще не передумав? — суворо запитав гнилоб. 

— Щоб ви здохли, негідники, — згасав на очах пан Дзвоник. — І я разом з вами, проте чесним чоловіком! Продовжуйте, мені вже байдуже. 

— Ах так, — розлютився гнилоб, потираючи свої долоні, ніби божевільний, і, поки з них не пішов дим, не заспокоївся. 

Друга нога директора згоріла, мов сірник, а потім відвалилися вуха та ніс. 

— Даю тобі останній шанс, — зупинив знущання живодер. — Подивися на себе. 

Раптом у нього в руках з'явилося величезне дзеркало. 

— Безногий виродку, якщо далі впиратимешся, ми з тебе зробимо бовванець. Навіть на візочку не зможеш проїхатися, рідні промучаться з тобою все життя. Подумай про них. 

Перед очима понівеченого директора з'явилися засмучені онуки, діти й убита горем дружина, а дзеркало, наче говорило: «Потвора, потвора, потвора…». 

— Я згоден, — через не хочу вимовив таки зламаний бранець. — Давайте свої документи. 

Він раптом опанував руками і потягнувся за ручкою. Небажана дія відбулася, від гнилобів негайно слід загув, а директор на кріслі заплакав.