Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

Люблю фіолетовий. І мені все по улюбленому кольору!

Алета

У мене з’явилися підозри, хто саме викрав нас із Сабі, щойно нас з подругою огорнуло невідоме закляття. Пригледівшись до плетінь, я скривилася. Є два неприємні факти. По-перше, ця магія швидше за все підкорює собі розумних істот. Таких підлих заклять я ще ніколи не зустрічала. По-друге, форма плетінь закляття видається мені аж надто знайомою і нагадує про не найприємніше в моєму житті знайомство. Форма плетінь, вона як почерк – руку мага завжди можна впізнати. От і зараз я впізнала впевнену руку великих неприємностей… Я таку різку форму плетінь і настільки складні та абсурдні їх поєднання бачила тільки в наших із Сабі двох останніх жертв. Це явно авторські закляття графа Ноче. Він точно сильний маг, не те що я. Ех, в такі моменти різко відчуваю всю свою нікчемність і посередність… Але не про це зараз. Що важливо, нас викрадають ті самі пограбовані дракони. І як тільки знайшли?

Мої підозри цілком виправдалися, щойно завдяки кишеньковому порталу я опинилася в знайомому похмурому кабінеті. Такому ж похмурому, як і його власник…

Дракон зняв плащ і кинув його в куток на підлогу. Ай-ай-ай, як неохайно, графе! Граф з виглядом пофігізм-наше-все проігнорував мій вкрай осудливий погляд і підійшов до столу. Кожного разу, коли дракон ставав на праву ногу, він стукав тростиною з навершям-рубіном, що допомагала йому йти. Цікаво, що сталося з графом Ноче такого, що не можуть виправити навіть цілителі? Ну, не те, щоб цікавість мене прямо з’їдає… просто грайливо покусує.

Нарешті, чоловік таки всівся в своє фіолетове крісло. Цікаво, це такий прозорий натяк? Типу: «В мене є фіолетове крісло, і мені все по обраному кольору»? Граф, на щастя, мої думки читати не може, тому це питання так і лишиться без відповіді.

Дракон мовчав. Він просто сидів у своєму фіолетовому кріслі, розрізав мене на шматочки своїм холодним поглядом і мовчав. А я стояла на тому ж килимі, що й два дні тому, і… так, я теж мовчала. А що я скажу? Сам притягнув мене сюди, хай сам і починає розмову.

- Сідай, - коротко наказав граф.

Я сіла. А що? В ногах правди немає. Краще посиджу. До того ж тут таке приємне фіолетове кріселко, таке саме, як у хазяїна замку. Сівши в нього, я наче торкнулася святині давньої релігії пофігізму!

Мовчимо.

Мені набридло дивитися на дракона і я перевела погляд на його стіл. Гм, а стіл у нього хороший: великий, з темного і міцного дерева, я б сказала, що навіть непохитний.

О, а це там на краєчку столу лежить книга про дроу? А хто автор? П. Фіор. А, точно, я колись чисто з цікавості погортала цю книжечку. Ну, що можу сказати?.. Брехун цей П. Фіор, але з хорошою фантазією. Такі безглузді факти про дроу вигадав, що ми з Сабі реготали, як ненормальні, коли я зачитувала особливо цікаві цитати. Ех, як же мені зараз не вистачає Сабі! Вона завжди брала переговори на себе і рятувала мене від неприємних розмов з незнайомими істотами.

Я кинула обережний погляд на свого мовчазного викрадача. Все ще розглядає мене. На мені точно древні тексти не написані і візерунків нема, то що це за нездоровий інтерес? А може, він помер і його погляд застиг на мені? Це було б… неприємно. Пригледілась. Та ні, очима трохи рухає, та й дихання аж сюди чути. Живий. Раптом холодний, як сталь, погляд дракона втупився мені прямо в очі. Моторошно.

Я відвела погляд від сталевих очиськ дракона і продовжила розглядати стіл. Ох, який він цікавий, просто не можу! Стіл тобто. Тут, ем, папери… І ще папери… І знову папери… І навіть перо є! Овва! І чорнильниця! Ох, не осуджуйте мене за таке боягузтво. Якщо обирати між зоровим контактом з моторошними сірими очима і мирним спогляданням бездушного столу, то я без вагань обираю останнє.

О, треба ще кабінет ретельно розгледіти, а то під час минулих відвідин якось не до цього було. Що ж, смак у графа Ноче є. Тут похмуро, але стильно. Темні сірі стіни з ледь помітним візерунком, стіл з темного дерева і такий самий стелаж з книгами робили кабінет похмурим і якимсь готичним. Певного шику приміщенню надавали однотонні темні фіолетові штори та два шкіряні фіолетові крісла, в яких ми з графом і розмістилися. Крісла, до речі, дуже зручні, я оцінила. Навіть вставати не хочеться.

Я вже збиралася по другому колу роздивлятися кабінет (а раптом щось не помітила?), коли граф НАРЕШТІ заговорив:

- Подобається?

Я запитально вигнула брову.

- Кабінет.

Я кивнула і навіть злегка усміхнулася.

Знову ненадовго запанувала мовчанка. Але не незручна. З графом Ноче якось приємно мовчати.

- А Сабі?.. – я не могла не спитати.

- З нею все добре.

Мовчимо.

Ні, треба ще щось сказати. Але що?! Не вмію я з незнайомцями говорити. Ех, де ж ти, Сабі, моя комунікабельна подруго?..

- Ем… А я тут?...

- Щоб повернути мені моє золото.

- Ясно.

Тиша. Чути тільки як годинник рахує секунди.

- Ти можеш іти.

Я встала і вийшла з кабінету графа. Дивний він. І цей його погляд… наче він щойно зробив небезпечний експеримент і прикидував, як його жертва буде поводитися. Але що мені подобається в цьому драконі, так це спокій і небагатослівність. Здається, що навіть у разі несподіваного виверження вулкану просто біля воріт його замку дракон філософським поглядом обведе руйнації, віддасть необхідні розпорядження і спокійно ліквідує катастрофу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍