Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

Щойно я нечутно зачинила за собою двері кабінету, до мене підійшла молоденька служниця і, з благоговійним острахом поглядаючи на двері, пошепки сказала, що проводить мене до моїх покоїв. Я, дивуючись все більше, кивнула. Чому слуги тут говорять пошепки і бояться свого хазяїна? І з яких це пір полонянки живуть в покоях? Але я знову промовчала. Якось незручно питати про таке в покоївки. Краще вже в графа Ноче за слушної нагоди спитаю… А краще взагалі не буду питати. Поселив мене в покоях – і добре. А то ще, не дай темрява, передумає… І це я не придумую собі відмовки, щоб не розмовляти ні з ким! Просто… просто це мені так інстинкт самозбереження підказує робити! От!

Дорогою до своїх покоїв я розглядала коридори. За наших із Сабі минулих відвідин тут було дуже темно, та й ми трохи… ем… квапились і зовсім трішечки хвилювалися за своє життя і свободу, тому не встигли тут все як слід розглянути. В цілому інтер’єр всього замку можна  охарактеризувати тими ж словами, що й кабінет його хазяїна: похмуро, але стильно. Мені подобається. Люблю темні кольори.

Коли ми прийшли до чергових чорних дверей, які ніяк не відрізнялися від решти, покоївка відчинила їх і пропустила мене вперед, як справжню леді, а тоді й сама мишкою шмигнула до кімнати і тихенько зачинила за собою двері. Чесне слово, вона наче аж видихнула з полегшенням, опинившись в кімнаті.

- Леді Алето, мене звати Дафна, і відтепер я буду вашою покоївкою, - Дафна присіла в глибокому реверансі. – Тому не вважайте за грубість, якщо я розповім вам правила цього замку. Ви вперше тут і, як гостя хазяїна, маєте дотримуватися певних правил.

Дафна замовкла, так і не підіймаючись з реверансу. До мене дійшло, що це я типу повинна їй сказати випрямитися і озвучити правила. Я так і зробила.

- Дякую за розуміння, леді Алето. Отже, головне правило цього замку – тиша і спокій. Особливо зранку, - Дафна значуще підняла вказівний палець і смішно округлила очі, намагаючись цим переконати мене у важливості своїх слів. Я ледве стрималася, щоб не усміхнутися – вона така безпосередня дівчинка. – Хазяїн не любить, коли хтось розмовляє надто багато або надто голосно. Єдиний, хто дозволяє собі таке в цих стінах – це його молодший брат, але я чула, що його тут досить довго не буде. Як я вже казала, особливо тихо слід поводитися зранку, бо хазяїн не терпить, коли хтось порушує його сон. І ще намагайтеся не бути аж надто нав’язливою і активною. Наступне правило. Прислуга приходить сюди з міста о восьмій ранку і йде о шостій вечора. Це розпорядження хазяїна. Він не любить, коли ввечері в замку є хтось, крім варти. Тому я буду вельми вдячна, якщо ви будете озвучувати свої накази завчасно.

Дафна знову схилилася в реверансі.

- Не треба реверансів і надмірної поваги, Дафно, я не звикла до такого. І ще одне. Я не леді, тому перестань мене так називати. Вважай, що це два правила від мене.

Дафна миттю розігнулася. Вона намагалася приховати подив, але в неї це не вийшло.

- Скільки тобі років, Дафно?

- Шістнадцять.

Та вона ще зовсім дитина!

- Що ж, правила замку мене більш ніж влаштовують, дівчинко. О темрява, та ці правила ідеальні, - я задоволено усміхнулась.

- Я рада, що ви так їх сприйняли. Ви будете вечеряти… Алето?

- Ні, не буду. Вже вечеряла. Ти можеш іти, Дафно. Я ж правильно розумію, що тебе посеред ночі висмикнули на роботу?

- Це мій обов’язок перед графом Ноче і…

- Йди спати, Дафно. Завтра поговоримо.

- На добраніч, Алето.

- Добраніч.

Ось так спекавшись товариства покоївки, я спокійно прийняла душ і завалилася в ліжко. День був важкий і насичений новими знайомствами, що особливо втомлює, тому вирубилася я одразу. Ні, а що? Однаково я поки зробити нічого не можу. Який сенс вимотувати себе безсонням?