Сергій Карюк - Кременецький звір

— Думаю, ваш камердинер дещо розповів вам. Але я додам. Ми домовилися з паном Міхалом розіграти одну-дві партії в шахи сьогодні зранку. Та прибувши до вашого гостя, я почув жахливу новину...

— Так, ліценціате, пан Міхал зник. Зараз його шукають усім містом. Але, боюся, це не дасть результатів, адже пошуки тривають з учорашнього вечора і з того часу жодного сліду пана Мнішека... — староста потер рукою лоба.

— Я знаю, ви з паном Міхалом друзі з дитинства...

— Я завжди любив Міхала, але друзями нас назвати важко, бо я старший. Він дружив з нашими найменшими — Кунегундою та Модестом. А я, скажімо так, був для всіх них старшим братом... — задумливо проказав Сангушко.

— Чи впевнені ви, що робите для вашого молодшого брата все можливе? Чи передбачаєте ви додаткові пошукові заходи? — несподівано тепер уже Голота перебив старосту.

— Які саме, не розумію вас? Крім тих, що вже є зараз? — Сангушко здивовано глянув на ліценціата, що наважився питати його про таке.

— Так, — нахабно дивлячись в очі старості, кивнув Голота.

— Я роблю все, що в моїх силах! — різко почав Сангушко, але шоковано замовк, бо Голота знов його перебив.

— Зібрати людей, узяти мисливських собак, прочесати сусідні села, ліс, гори, — різко заговорив Голота.

— Справа в тому, що всі мої люди якраз і рискають по горах, нині я їх просто не встигну відкликати для пошуків пана Мнішека. Доводиться шукати всім, хто є. Здебільшого слугам, — несподівано для самого себе почав виправдовуватися Сангушко, ще більше від цього дратуючись.

Голота задумався, жуючи губу. Він тужливо подивився у вікно, згадуючи обіцянку Карасеві негайно тікати з міста, а тоді заговорив, чітко промовляючи кожне слово:

— Пане старосто, я можу знайти пана Міхала, якщо дозволите...

— Ви? — здивувався Сангушко, який саме думав, як поставити на місце нахабу, а той дав йому привід зробити це негайно. — Слава Богу, це точно вирішить справу! Якщо вже колишній в’язень... — глузливо почав він, та Голота виставив наперед долоню, змушуючи Сангушка замовкнути.

— Я, як ви вже знаєте, — ліценціат. Закінчив правознавчий факультет Болонського університету. Працював у Болонському суді, розслідував кілька заплутаних випадків у Варшаві. Можете попитати про мене у колишнього канцлера... Думаю, мої знання можуть бути доречними в цій ситуації...

Сангушко здивовано замовк, розглядаючи світило столичної криміналістики, яке стояло на його килимі, гордо випнувши груди. Але розгубився лише на мить. Староста встав, провів долонями по жабо і, потираючи руки, рушив кімнатою, підійшовши впритул до Голоти.

— Канцлер?

— Від літа вже колишній. Пан Замойський[28]може мене рекомендувати. Можете хоч зараз послати гінця до маєтку графа.

— Вибачте, я не чекав такої пропозиції і не знав про ваші професійні навички. Звичайно, пане Голото, я згоден. Ви ж розумієте, зникнення меншого брата мало порадує братів Міхала і його дядька-міністра. Мнішеки — то впливовий рід...

— Пане Юзефе, я все розумію і намагатимусь вирішити питання якнайшвидше.

— Добре, — нарешті взяв себе в руки розгублений Сангушко. — Тоді не смію вас затримувати. Звертайтеся, якщо вам щось буде потрібно.

— Насамперед мені потрібен кінь, трохи грошей і зброя.

Сангушко підійшов до стола і витяг з нього капшук, що дзенькнув монетами. Він простяг мішечок Голоті.

— Щодо коня і зброї я розпоряджуся. Якщо вам буде потрібно ще щось — негайно звертайтесь. Знайдіть його, молю вас.

— Дякую. Маю честь, — Голота вклонився і вийшов, встигнувши кинути останній погляд на князя. «Треба ж, пан Юзеф аж надто вболіває за Мнішека. Он як розхвилювався, аж почервонів».

Голота вийшов із кабінету пружним кроком. Та лишень двері за ним зачинилися, як обличчя Голоти, що ще секунду до того випромінювало упевненість, змарніло. Насправді він не мав жодного уявлення, де шукати зниклого Мнішека. Новоспечений сищик зважив на долоні мішок із грошима. «Найрозумнішим було б їхати зараз через Вишневецьку браму у бік Валахії». Але після секунди вагань колишній в’язень зітхнув і поплентався коридором.

«Щось надто вже швидко все змінюється. Ще зранку я мав грати в шахи, потім — тікати до Пресбурга, а тепер-от іду шукати свого невдачливого партнера, що, ймовірно, лежить десь із пробитими наскрізь грудьми і дивиться скляними очима в небо. А Болиць у цей час шукатиме мене. Я знову маю всі шанси померти в муках», — з такими думками Голота дивився на порожню вулицю, укриту калюжами. Він трохи постояв на порозі будинку старости, а тоді зробив те, що й завжди, коли треба було прийняти якесь рішення — посунув до шинку.

Біля корчми, що гнилим зубом стирчала біля Вишневецької брами, він угледів струнку фігуру, що дивно тупцяла на місці, пориваючись увійти. Кілька разів той дивак навіть хапався за ручку, але двері корчми так і не відчинив.

«То ще що за вистава?» — здивувався Голота, а підійшовши ближче, угледів молоду чорняву дівчину-шляхтянку, що кусаючи губи, зазирала у тьмяне віконце шинку.

— О миле дитя, не роби цього останнього кроку. Не переступай порогу вертепу, що назавжди закриє перед тобою ворота раю, відчинивши натомість пекло, — продекламував насмішкувато Голота й додав: — Та й пиво в них так собі...

Дівчина розгублено подивилася на нього й відвернулася.

— Не хочемо розмовляти, добре. Але ж хто проведе тебе в той розпусний дім, хто буде твоїм Вергілієм, хто влаштує тобі екскурсію пеклом?

— Ви зможете мене провести? — з надією позирнула на нього дівчина.

— Авжеж. Але натомість буду питати, а ви, ангеле мій, — відповідати. Чесно відповідати, — Голота подивився, як дівчина кілька секунд вагалася, а тоді кивнула. Ліценціат широким рухом відчинив двері, звідки негайно вирвалися дзенькання, п’яний сміх та дим. Він зморщив носа, а тоді галантно вклонився панні:

— Прошу.

За кілька хвилин вона сиділа, ухопившись за кварту поганенького пива, неначе за рятівну мотузку, яку кинули потопельнику. Голота пильно подивився на дівчину і нетерпляче кинув.

— Я оце весь час чекаю розповіді про ваше гріхопадіння. Нумо, розповідайте. Про коханого, який вас покинув, і ви видивляєтеся його у цій куряві. Про вашу останню зустріч, про його жорстокі слова... До речі, дозвольте назватися — ліценціат Болонського університету Богуслав Голота, — притиснув підборіддя до грудей Голота.

— Ярина Ястжембець... Я із Варшави.

— Продовжуйте, продовжуйте, Ярино. Що або хто привів вас у цю глушину зі