Сергій Карюк - Кременецький звір

— Вовкулака...

«Це безнадійно. Хворі, хворі люди з половою замість мізків. Сюди хворих тягне. Думаю, тре замовити ще...»

— Е-е-е, що? — перепитав він і навіть трохи відсунувся від явно божевільної панночки.

— Я тут через вовкулаку, — повторила вона.

— Кохання? — з надією промовив він, але настромився на приголомшений погляд дівчини.

— Пане ліценціате, а ви ще той вигадник! Кохання з вовкулакою — такого я ще не чула! — пирхнувши, несподівано підколола вона дзвінким голосом, насмішкувато скрививши красиві губи. Панна підняла кухоль і зробила добрячий ковток: — Яке страшне пійло, — скривилася вона. — Тож, кажіть, куди ви там мене хотіли провести, Вергілію?

Від несміливої шляхтянки не лишилося й сліду. Ярина, не відриваючи погляду, дивилася на Голоту відверто глузливо. Ліценціат навіть трохи знітився. Такого перевтілення він явно не очікував.

— Ну, коли я побачив вас... Ви ж розгублено стояли біля шинку, не сміючи відчинити двері...

— Розгублено — то гучно сказано. Я просто не могла вирішити, куди саме сьогодні йти. У цей шалман старого Павла чи в «Під дукатом». Врешті вирішила, що краще сюди, коли ви нагодилися й відчинили ввічливо двері. Ще пива, Павле! — гукнула вона на весь шинок. Старий бородатий Павло лише посміхнувся й кивнув.

— Ем-м-м. Мабуть, я трохи помилився у своїх припущеннях, — швидко отямився Голота, ковтнувши пива. — Але ж ви обіцяли розповісти.

— Та нема особливо про що розповідати. І таємниці ніякої нема, хоча я й не кричу про себе по всіх вулицях. Я із Варшави. З салону княгині Масальської.

— Звідки?

— З салону княгині Масальської, — ще раз повторила дівчина.

— А що то за салон? — запитав Голота, зненацька зрозумівши, як він відстав від життя за останній рік. «Я тепер, як провінційний шляхтич, що слухає про принади вищого світу з придуркувато відвислою щелепою».

— Так, я все забуваю, що сюди всі новини доходять з десятирічним запізненням, — зі зверхністю столичної мешканки проговорила Ярина й зітхнула. — Салон княгині — то зараз наймодніше місце в Варшаві, — почала вона. — Туди хочуть потрапити всі.

— Тобто? Чому? Що там цікавого? Танці, пиятика? Що може бути нового на таких збіговиськах? — ніяк не міг второпати Голота.

— О Господь. Як же вам пояснити... У княгині Масальської розповідають останні новини...

— У тих Масальських завжди розповідають новини. Гадюче гніздо ще те, якщо там нічого не змінилося, — похмуро проказав Голота, думаючи, що з нього сміються.

— Ви не розумієте... Дивіться, княгиня Масальська зробила просто геніальну річ. Вона зібрала у своєму салоні найкращих людей королівства. Багато хто вважає за честь хоча б послухати, що вони кажуть.

— І що?

— А те, що багато талановитих молодих людей прагнуть туди потрапити будь-що. Тож княгиня дала всім такий шанс. Треба лише показати себе.

— Показати?

— Завдання кожного претендента — поїхати в якусь глухомань і привезти звідти історію. Про будь-що, аби вона була цікава гостям салону. Якщо ти дівчина і розповідаєш цікаву оповідку, тобі вручають лавровий вінець і приймають до гурту «Німфи Парнасу», чоловіків — до «Аполлонової ліри».

— То ви там митці? — нарешті зрозумів Голота.

— Так.

— А ви теж митець? — запитав він глузливо.

— Не зовсім, — дівчина зніяковіла, але лише на мить. — Стану німфою Парнасу, якщо привезу історію про кременецького вовкулаку.

— О Боже. І ви туди ж...

— А що? Особливого вибору в мене не було, мені сказали: «Поїдь подивись», — і от я тут.

— І як успіхи?

— Поки що харчуюся в поганих шинках, п’ю з різними смердюками та намагаюся вивідати. Натомість отримую плітки про те, хто з ким спить, і хто кого ненавидить, — розчаровано промовила дівчина.

— Тобто і я смердюк?

— Що ви, ви не найгірший представник тутешніх, — підбадьорливо підняла кухоль Ярина. — Від вас не так тхне.

— Дякую. То як ваші успіхи у пошуках вовкулаки?

— Купа розповідей про зникнення людей, п’яні базікання про незрозумілу істоту, що ходить навколо Кременця, і ось остання новина про того Мільчека, якого пошматувало в лісі якесь потворне і волохате створіння... Ви чули?

— Та чув, — промимрив Голота і замовк.

— Я бачу, зиску від вас ніякого, — презирливо проговорила дівчина. — Піду позбираю останні новини. Он сидять найбільші пліткарі Кременця.

— Хто? — обернувся Голота.

— Та не шарпайтесь так. Панські слуги. Знають усе і всіх. Піду ближче, — промовила чарівна письменниця і, взявши свій кухоль, сіла поряд із п’яним гуртом. Голоті не залишалося нічого іншого, як поплентатися за нею.

«Піду і я послухаю п’яне базікання, чи що», — вирішив він і пересів за стіл, поруч з яким саме гомоніли нетверезі міщани. Ярина ловила кожне їхнє слово, тож Голота прислухався й собі. І мало не сплюнув — кременчани знову говорили про свою місцеву знаменитість.

— Кажу, четвертим ударом нагая розриває спину й вириває легені! — голосно доводив нетверезий чолов’яга, раз по раз витираючи довгого носа рукавом свити, хоча ніхто з ним і не сперечався.

— Один старий мадяр розповідав мені, що в Унгварі був кат, який навіть не чіпав жертву. Від одного його вигляду у людини серце розривалося, — не втримався і вставив своє Голота, проігнорувавши страшні очі, які робила йому Ярина. Всі повернулися до нього.

— Який то кат?

— На нього казали Баторі, хоча він був простий русин Іванко. Страшний, як диявол.

— А чого Баторі?

— А як оту мадярську графиню, що молодих дівчат убивала і купалася в їхній крові...

— Овва, ви нас таким не здивуєте. У нас у Кременці була королева Бона, яка також купалася в крові дівиць. Душогубка була ще та і, кажуть, любила чоловіків, аж страх. Усю кременецьку залогу перелюбила, — заґелґотіли п’яні клієнти шинку.

— Я чув, староста Сангушко теж не проти стрибнути у гречку. Про Сангушка по всій Речі Посполитій легенди ходять...

— Хто це таке вам розповів? Навпаки, наш пан Юзеф спокійний і розважний, і богобоязливий. То його старший брат — дурнуватий острозький ординатор Януш. Той як не вип’є, то утне. Он на тижні себе у карету п’яного велів впрягати і тягнув, поки не впав...

— То ви й таке чули?

— Я? На власні очі бачив, коли свого пана Цетнера