Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

— Чітос! Улю, дякую! — забувши про все і кинувшись обіймати її, він вдоволено приймає принесене і чемно попрощавшись, тікає до кімнати.

— Такий милий, — сміючись, кажу я. — Ви з ним схожі.

— Раніше це було ще помітніше.

Продовжити розмову я не наважуюсь. Уляна ставить на стіл сирні «Pringles» і бляшанки з газованкою, і сідає біля мене.

— Ді захворів, коли йому було п’ять. Влітку. Тоді я пішла з художки. Це і є ті «сімейні обставини», про які я тобі говорила того разу, коли ми були в піцерії.

Вона відкриває одну банку і простягає мені.

— Зараз ремісія. Він не здається, справжній боєць. Найсильніша людина з усіх, кого я знаю. — вимовляє Уляна і ловить мій погляд своїм. — Не те щоб я приховую це… Я не знала, як говорити про таке.

Вона уважна до найменших деталей і легко зчитує зміну почуттів, наче бачить мене наскрізь.

— Не дивися на мене так, Ханно.

Зробивши великий ковток газованки та поставивши банку на стіл, Уляна підіймається, відчиняє громіздке вікно, влаштовується на підвіконні та закурює.

Мені хочеться сказати, що вони з Дітером дуже сильні, що я пишаюся ними. Хочеться сказати, що я поряд, щоб вона знала, що не одна. Щоб могла почуватися так само як почуваюся я, перебуваючи поряд з нею — у безпеці. Мені хочеться забрати собі весь її біль.

Але я нічого не кажу.

Наслідуючи приклад, я залишаю банку на столі та підходжу до вікна. Притискаючи до себе Уляну, я відчуваю, як вона проводить рукою по моєму волоссю.

* * *

— «Маленький принц»? — вражаюся я.

— Що тебе дивує?

— Думала, ти читаєш лише Шопенгауера.

— Я й без нього знаю, що життя це купа лайна. І врятує нас лише мистецтво.

Уляна сідає на постіль, поряд зі мною.

— Чи можу я поглянути?

— Звісно, — відповідає вона.

Я відчуваю розгубленість від того, що заходжу на тему літератури — для мене в цьому, безперечно, є щось дуже особисте.Попри те, що я не раз читала цей твір, зараз, тут, сидячи на постелі в кімнаті Уляни, мені здається, що це вже не та книга, яку читала я.

— Дякую, — стиха кидаю я, натикаючись поглядом на холодну блакить її очей.

Усередині зароджується незнайоме, нез’ясовне почуття — зворушлива ніжність, яку я давніше ні до кого й ні до чого не відчувала.

До кімнати знову прибігає Дітер. Уляна йде на кухню робити чай.

— «Маленький принц»! — хлопчик залазить на постіль і сідає поряд зі мною. — Уляша читала мені цю казку!

— Тобі сподобалося?

— Так.

Схиляючись над книгою, він акуратно перегортає сторінки з закладками.

— «Ви гарні, але пусті, — сказав іще маленький принц. — Заради вас не захочеться вмерти. Певна річ, звичайний перехожий і про мою троянду подумає, що вона така ж, як і ви. Але вона одна-єдина, дорожча від усіх вас. Бо я полив її. Бо я накрив її скляним ковпаком. Бо я затулив її ширмою. Бо задля неї я знищив гусінь (залишив лише двох чи трьох, щоб вивелись метелики). Бо я чув її, коли вона скаржилась чи вихвалялася,  і навіть коли замовкала. Бо це моя троянда». — читаю я виділений уривок.

— Уля казала, що вона теж має свою квітку, — притулившись скронею до мого плеча, Дітер розглядає картинки в книзі.

— Правда?

— Так. — киває він. — Уляша казала, що її квітка для неї єдина в цілому світі. Вона за неї відповідальна.

— А де вона, її квітка?

— Залишилася на планеті, яку Уляша залишила.

— А чому вона її залишила?

— Тому, що… — Дітер продовжує на пів тону тихіше. — Тому, що їй страшно. Хоч вона й каже, що нічого не боїться.

— А чого вона боїться?

— Щастя. Коли щастя є, є і можливість його втратити.

— «Моя квітка недовговічна, — сказав до себе маленький принц, — їй нічим боронитись, окрім тих чотирьох колючок. А я залишив її вдома зовсім одну! Це вперше його взяв жаль. Але він знову набрався духу», — читаю я.

Дітер перегортає на останню сторінку з синьою наліпкою.

— «Є ще та квітка чи ні? Що, як баранець її з'їв?».