Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

— Руда.

Я переводжу запитальний погляд на Уляну, яка дістає щось із кишені пальта. Серце пропускає удар. На простягнутій руці лежить каблучка. Ніжно-рожевий овальний камінчик обрамлений у котячу мордочку з бантиком біля правого вуха.

— Таке гарне… — беручи його до рук, зворушено і тихо кажу я. — Дякую.

Уляна відвертається, вдаючи, що це її не стосується.

Розглядаючи й перебираючи його між пальців, я не в такт наспівую джаз, доки Уляна закурює. Потім я вручаю їй своє пиво, тому що «жахливо несмачно», і йду до фонтану гладити котів.

— Поїхали, — хрипко каже вона часом пізніше.

— Куди? Залишімось ще ненадовго. Подивися на нього… — граючи сухим кленовим листочком з чорним котом, прошу я.

Через деякий час ми з ним все ж таки прощаємося, і я потріпавши його за вухо, підводжуся і наздоганяю Уляну, що крокує парком.

— Ти не любиш котів?

— Люблю.

— Тоді чому сердишся?

— Я не серджусь,  — карбує вона.

— Сердишся,  — зазираючи в її обличчя, кажу я. —Тому, що довго на мене чекала?

— Тому, що в мене вкрав дівчину якийсь кіт.

З моїх губ зривається тихий смішок. Я знову схиляюся вперед, заглядаючи Уляні в обличчя.

— Та  що ти? — перепитую я з Удаваним подивом.

— Це не смішно.

— У жодному разі, — люто мотнувши головою, серйозно підтверджую я, щосили стримуючи сміх.

Спустившись У метро, ми добираємось потягом до потрібної станції, де пересідаємо на наземний транспорт.

За вікнами напівпорожнього автобуса в нічній млі сутеніє Київ. Довгі цокольні лампочки освітлюють салон блідо-білим світлом, відбиваючись і химерно танцюючи на склі.

«Поки ніхто не бачить, я сам на сам воюю із собою» — звучать рядки пісні Макса Пташника, яку ми слухаємо у бездротових навушниках. Я підіймаю очі на Уляну — нескінченно чисту і спокійну, як ледь відчутне коливання крижаного вітру. Здається, її незрозумілий погляд спрямований на щось за вікном, але насправді вона дивиться в нікуди, тихенько шморгаючи носом — терпіти не може нежить і свою алергію на холод.

— Холодно, — я накидаю на Уляну свій червоний шарф, зустрічаючись поглядом з Атлантикою в її очах, і потопаю наче Титанік.

* * *

Простора темна кімната зі старими обшарпаними меблями. На стінах місцями облупилася брудно-сіра фарба і пішла крихітними тріщинами; кольорові постери з рок-гуртами майже відклеюються, згортаючись куточками донизу; біля стіни стоїть широке ліжко зі старим матрацом і безколірною постільною білизною, а над ним громіздке, обрамлене в стару, дерев'яну раму, вікно.

— Трясця, — кидає з порога Уляна, побачивши розгромлені ящики. — Вітчим цигарки шукав.

— Це не вперше, так?

— Так.

Зупиняючись біля масивної шафи, вона дістає величезну чорну футболку та перевдягає через голову. Я бачу на її передпліччях багато невеликих татуювань. Є навіть два свіжих — під загоювальними плівками. Гарно. Мені згадується, як в коледжі Віра спитала в неї, чи не пошкодує вона про татуювання, це ж на все життя. Уляна відповіла: «Я не маю звички шкодувати про скоєне. А життя — це не назавжди».

Я сідаю біля узголів'я її постелі й окидаю поглядом розгромлений стіл з висунутими ящиками: завали списаних зошитів, декілька підручників, новенький словник англійської мови. Обшарпаний блокнот з безліччю малюнків і швидких нарисів, з обгортками від улюблених цукерок і вирізками з журналів — занадто особисто. Палетка тіней з блискітками, м'яко-рожевими, персиковими та коричневими відтінками, якою вона взагалі не користується. Пенал, в якому окрім канцелярії, ручок і олівців, сховані маленькі кольорові камінчики й кільця, які, мабуть, мають якесь своє значення; та декілька записок. І особливо значуще — кілька прочитаних книг, які вона не відвезла у домашню бібліотеку дідуся, а залишила собі. Товстенних, у твердій палітурці з безліччю кольорових закладок.

— Такий осел, як вітчим, не здатен любити книжки,— каже Уляна, прибираючи їх на полицю.

Потім розкладає по ящиках розкидане на столі приладдя. Вона з тих людей, для кого надзвичайно важливий порядок.

— Я думала, в тебе кіт є,— раптом кажу я, кидаючи погляд на дрібні рубці на її тонких пальцях з медалеподібними нігтями. — Маю на увазі… Через те, що в тебе стільки подряпин.

— Я олівці стругаю.

— Стругачка для слабаків і позерів?

— Просто канцелярським ножем зручніше, — відповідає вона.

— Уляшо… — по кімнаті розтікається тихий голос хлопчика, що виглядає з-за дверей.

— В чому річ?

Замість відповіді він підходить і простягає свою маленьку долоньку, що стискає пачку «Chapman».

— Дякую, — вона бере цигарки та засуває в бокову кишеню штанів, потріпавши хлопчика по плечу.

— Тепер тато не лаятиме тебе?

— Не лаятиме, — лагідно каже Уляна і киває в мій бік. — Познайомся, Дітере, це Анечка.

Хлопчик обертається до мене. Його блакитні, як і в самої Уляни очі  дивляться на мене з цікавістю, але трохи схвильовано. Його ніс усипаний ластовинням, а на голові зовсім немає волосся. Він не високого зросту, а через те, що дуже худий, здається зовсім маленьким.

— Вітаю. — говорю я.

— Вітаю.

Дітер підходить, обережно торкаючись мого волосся пальцями.

— Яскраве, наче вогонь! Таке гарне.

— Дякую. А в тебе гарна піжамка.

На його темно-синьому костюмі зображені планети, чому я подумки усміхаюся: Дітер, як і його старша сестра, любить космос.

— Я стану космонавтом, — він гордо скидає підборіддя.

— Крутий ти, хлопче.

— А ти ким хочеш стати, коли виростеш?

— У дитинстві хотіла стати археологом. Копатися в минулому тощо. Але передумала, — кажу я. — Хочу стати щасливою людиною. Знаєш, я в цьому процвітаю.

— Круто! А Уляша хотіла стати самураєм.

— Самураєм? Оце так. Чи не передумала, Уляшо? — цікавлюся я.

— Плани змінилися. Орел — стану мільйонером, решка — передивлюсь «Рік та Морті». — невимушено відповідає вона і відкриває наплічник. — Ді, коли я поверталася додому, повз пробігав пацюк і сказав, що пограбував магазин і йому все не внести, тому передав тобі дещо.