Марина Гриміч - Клавка

збоїв, голова повернула собі здатність мислити тверезо і по-діловому, з неї вивіялися сантименти й романтичні думки, тіло позбулося натяків на млосні бажання — вона нарешті ввійшла в нормальну форму, працювала чітко, як нова машина.

Пішла їй також на користь прогулянка пішки — від Золотих Воріт по вулиці Свердлова — колишній Прорізній, потім уздовж трамвайної лінії між руїнами Хрещатика й угору по вулиці Жовтневої революції, а тоді ліворуч — на вулицю Орджонікідзе. Вже стоячи біля віконця Бюро перепусток, вона відчула себе цілком бадьорою і зібраною.

Клавка шукала кабінет товариша Бакланова недовго: всі двері в коридорах були пронумеровані і розташовані в ряд. Вона постукала, зайшла до приймальні і представилася. Секретарка Бакланова простягла руку, щоб узяти від Клавки папочку, проте та притисла її до грудей: таким був наказ її начальника.

Секретарка Бакланова скорчила незадоволену міну, зайшла до кабінету і за півхвилини запросила туди Клавку, змірявши її оцінювальним поглядом — з ніг до голови. Клавка відповіла їй тим самим.

Це була лише одна мить: дві секретарки — завідувача Відділу пропаганди ЦК та Голови Спілки письменників — обмінялися поглядами.

Секретарка Бакланова тримала спину прямо, була вдягнена у дорогий вовняний костюм, у нові черевики зі шнурочками і з «халою» на голові. Секретарка Голови Спілки письменників України не могла претендувати на такий шикарний вигляд. Вона була вбрана в синє штапельне платтячко з білим, власноруч вив’язаним гачком комірцем, у старих, але приведених в порядок позавчора на Євбазі Гречанкою черевиках, а от на голові у неї була значно модніша зачіска — «Вікторі Ролз».

Товариш Бакланов уже чекав на Клавку, а точніше, на стенограму.

Це був чоловік із загостреними рисами обличчя і, як їй здалося, хворобливим жовтуватим кольором шкіри, худорлявий, середній на зріст. Коли вона зайшла до кабінету, він подивився спершу не на неї, а на папочку в її руках, і потім, неначе заспокоївшись, підняв очі на Клавку.

Та привіталася і віддала документи йому в руки, як і доручив їй Олександр Євдокимович.

На її здивування, товариш Бакланов зміряв її довгим (їй здалося, занадто довгим) уважним поглядом і простягнув руку для знайомства:

— Олександр Сергійович.

— Клава… Клавдія Дмитрівна, — відрекомендувалася вона.

— Як ваше прізвище? — поцікавився Бакланов.

— Блажкевич.

І тут сталося щось дивне. Ніздрі Олександра Сергійовича затремтіли, а очі збентежено забігали.

— Белая ночь? — спитав він.

Клавка отетеріла.

— Вибачте, я не зрозуміла.

— Духи «Белая ночь»?

Нарешті Клавка збагнула, про що йдеться: так, її синє штапельне платтячко з мережаним комірчиком пахло саме цими духами. Це були мамині улюблені парфуми, які дивом збереглися у старому її комоді, який вони з дядь-Гаврилом перетягли з колишньої квартири Блажкевичів у нинішню кімнатку в напівпідвальному поверсі. Духи були старі, дуже концентровані, і вона поставила легеньку крапочку на спід, на шов свого штапельного плаття після того, як його випрала і попрасувала. Сама Клавка не відчувала запаху, але, видно, для чужого носа він був відчутний.

— А-а-а, так! — зраділа вона, не сподіваючись від начальника такого високого рівня почути щось приземлене. — Від ленінградської фабрики «Лєнжет», — уточнила вона.

Бакланов немов стрепенувся від того, що дозволив собі зайве, і чемно сказав:

— Клавдіє Дмитрівно, почекайте, будь ласка, у приймальні.

Клавка з певним полегшенням вийшла з кабінету високого начальства, однак за дверима зустрілася з холодним поглядом секретарки з халою на голові.

Як же не хотілося сидіти в одній кімнаті з цією дамою! Здавалося, вона не хоче ділитися з відвідувачкою навіть повітрям! У Клавки склалося враження, що секретарці не було чим зайнятися. Вона сиділа за столом, втупившись у телефон, ніби в очікуванні дзвоника, і тарабанила пальцями з манікюром (з манікюром! — зітхнула Клавка, сховавши нігті в кулачки) по столу. Оскільки телефон не дзвонив, секретарка повагом підвелась і перевірила, чи суха земля у вазонах з «огоньком» і різдвяником, потім, скрививши незадоволену міну, вийшла з приймальні з порожнім емальованим кавничком.

Клавка озирнулась по кабінету. Тут усе було дуже солідно і відчувалася рука справжньої — а не такої, як вона, — секретарки. Про це свідчили і ті самі вазони з «огоньком», і той самий кавничок, і та сама мережана накривка на друкарську машинку (дивно, вона на ній що — не друкує?), і відривний календар на стіні, і скляночка із заточеними різнокольоровими олівцями, і стосик гарного (а не жовтого, як у них) паперу…

На стіні рівномірно цокав годинник, який немов свідчив про те, що тут усе чітко, рівномірно і правильно. Від чекання Клавку трохи зморило, і вона, здається, задрімала.

До приймальні повернулася секретарка Бакланова і стала поливати з емальованого кавничка кімнатні рослини.

На столі задеренчав телефон.

Секретарка не поспішала взяти трубку. Вона повільно, з почуттям власної гідності сіла за стіл і, неначе вичекавши, поки нерви на тому кінці дроту напружаться до краю, взяла трубку:

— Приймальня Бакланова!

Клавка завмерла. «Яка гідність у її голосі!» — подумала вона. Їй, Клавці, ще вчитися і вчитися!

— Почекайте, будь ласка.

«Дама з халою» підвелася з-за столу і зазирнула в кабінет начальника:

— Олександре Сергійовичу, вас, з газети «Правда Украины».

— Скажіть, щоб передзвонили завтра, Віолетто Ромуальдівно!

«О, вона ще й Віолетта Ромуальдівна!» — рівень Клавчиної самооцінки впав до нуля.

Сидіти поряд з такою поважною дамою в одному кабінеті Клавці видавалося просто мукою, стрілка на годиннику, немов навмисне, повільно тяглася з позначки на позначку.

Нарешті двері кабінету розчахнулися, на порозі став Бакланов.

— Віолетто Ромуальдівно, хто в нас зараз з машиністок чергує?

— Катя.

— Покличте терміново сюди Катю, — скомандував Бакланов, але тут зустрівся очима з Клавкою. — Хоча ні, — передумав він і звернувся до неї: — Ви ж друкуєте?

— Так точно!

— Під швидку диктовку вмієте?

— Так точно!

— Заходьте, треба терміново надрукувати одного листа.

Клавка лише кутиком ока помітила, як Віолетту Ромуальдівну мало не побив грім, і, задоволена цим спостереженням, прошмигнула в кабінет Бакланова.

На столі, розташованому перпендикулярно до начальницького, стояла друкарська машинка. Клавка присіла на стілець і вправним рухом прокрутила її, зазирнула всередину, взяла шматочок «промокашки» й акуратно протерла клавіші, на яких загусла фарба.

Олександр Сергійович уважно стежив за її рухами.

— Клавдіє Дмитрівно, нам треба швиденько надрукувати листа Олександрові Євдокимовичу.

— Зрозуміла! Я готова, — сказала вона, зарядивши машинку білою (білою!) сторінкою паперу.

Олександр Сергійович став ходити по кабінету, неначе збираючись з думками.

— Дорогий Олександре Євдокимовичу! — почав він.

Клавка швидко клацала по клавішах.

— У ході підготовки до Пленуму, що відбудеться наступного тижня, я вирішив проглянути матеріали загальних зборів українських письменників Києва від 27–28 серпня 1946 року, щоб урахувати помилки, допущені при