Марина Гриміч - Клавка

Я щойно переглянув стенограму і переконався в тому, що на зборах було не все гаразд. Таке відчуття мене… Як буде українською «гложет»?

— Гризе, тисне… — автоматично відказала Клавка.

— …Таке відчуття мене гризе ще з минулого року, — адже я був присутній на зборах і бачив усе на власні очі. Тепер, переглянувши матеріали, я переконався, що мої хвилювання і неприємні враження небезпідставні. Високоідейна і глибока доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина,[19] а також по-партійному складена письменниками Первомайським, Копицею, Яновським, Сенченком, Новиченком та Іваном Ле резолюція зборів були, по суті… як сказати «опошлены»? — затнувся він.

— Точного перекладу нема, ну, можна вжити «заяложені»… — завагалася Клавка.

— Ні, погано, — крутнув головою Бакланов. — Як іще можна сказати?

— Залиште краще «опошляти».

— Отже… високоідейна і глибока доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складена резолюція зборів були, по суті… ні, не звучить «опошлены» українською.

— Спробуйте поміняти на: «Високоідейну і глибоку доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складену резолюцію зборів, по суті, опошлили…»

Бакланов трохи поморщився, але прийняв такий варіант:

— Добре. Але тепер треба передруковувати всю сторінку?

— Не треба! — жваво відгукнулася Клавка. — Лезо є?

— Є.

— Зараз легенько витру… Отак. Отже, «високоідейну і глибоку доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складену резолюцію зборів, по суті, опошлили»… — прочитала останні незавершені рядки вона.

— …та вахканалія і колективна істерія, які розгорнулися на засіданні. Чесно кажучи, я зараз знаходжусь…

— …перебуваю…

— Що? — не зрозумів Бакланов.

— Так краще… Вибачте, — прикусила язика Клавка.

— А-а-а, дякую… перебуваю у стані сум’яття. Костянтин Захарович висвітлив результати 13-го Пленуму ЦК ВКП(б) щодо підготовки, підбору і розподілу керівних партійних і радянських кадрів на Україні, потім перейшов до виявлення недоліків у «Нарисі історії української літератури» під редакцією С. Маслова і Є. Кирилюка. Велику частину доповіді було присвячено шкідливості поглядів Грушевського та його школи. Хочу зауважити, що це практично перший аналіз творчості та діяльності цього буржуазного історика з позицій марксистсько-ленінської ідеології. Костянтин Захарович також висловив критичні зауваження до ряду письменників. Але, критикуючи М. Рильського, М. Бажана, Ю. Яновського, він не опускається до їх приниження, він мудро і спокійно вказує на їхні… як буде «заблуждения»?

— Тут краще «помилкові судження»…

— Ну добре, друкуйте «помилкові судження»… Костянтин Захарович був гранично коректним і акуратним у висловлюваннях. Що натомість помічаємо у виступах письменників? Вони просто вивернули перед усіма всю брудну спілчанську білизну. Вони, немов тенісним м’ячиком, легковажно кидали одне в одного словом «пошлий». І це не додає їм честі. А надто, коли ним характеризують Остапа Вишню. Він не «пошлий», він небезпечний. І не розуміти цього — велика помилка.

Бакланов підійшов до Клавки ззаду. «Мабуть, паралельно читає текст, який з’являється на папері», — подумала вона.

Він продовжив:

— Друга тенденція: повальне самобичування. Люди виходять на трибуну і привселюдно шмагають себе батогом. Здавалось би, самокритика — це добре, люди усвідомили свої помилки. Але я вчитуюсь у ті слова і, за Станіславським, не вірю! Надто все театрально, аж до перегравання. Просто тобі Стіна плачу!

Клавка мимоволі підняла брови.

— Щось не те? — перепитав її Олександр Сергійович.

— Все нормально… — знітилася та: не признаватися ж йому, що вона не знає, що таке «Стіна плачу».

Бакланов, неначе здогадавшись, у чому річ, пояснив:

— Стіна плачу — це рештки муру Храму в Єрусалимі. Туди паломники вкладають свої записочки до Бога.

Клавка посміхнулася кутиками губ. Їй було приємно, що великий начальник такий уважний до неї.

— Ви посміхнулися? — пожартував Олександр Сергійович. — Браво. Перший раз за годину.

Клавка кліпнула очима.

— Отже, яке останнє речення?

— «Але я вчитуюсь у ті слова і, за Станіславським, не вірю! Надто все театрально, аж до перегравання. Просто тобі Стіна плачу!»

Ага. Продовжуємо. Під кінець протоколу я вже навіть запідозрив, чи це, бува, не колективний договір? Так усі ревно, один поперед одним, критикують себе, б’ють себе в груди: так, я зробив помилку, так, я грішний! Аж до абсурду: якісь дурнуваті хвастощі, мовляв, «а мене критикували більше», «а я отримав більше»! І все це перетворюється на дешевий спектакль! Ясно, що це стосується не всіх письменників і не всіх виступів. Просто на трибуну виходили різні люди. Варто подумати над цим і не пускати роботу нашого Пленуму, що готується, на самоплив. Треба всіма силами уникнути подібного видовища. Партії не потрібна вистава масового покаяння. Нам потрібна нормальна робоча ситуація, коли буде проаналізовано і визнано помилки.

Клавка додрукувала сторінку, поклала її на стіл і швиденько заправила нову.

Олександр Сергійович крокував по своєму кабінету в задумі.

— Готові?

— Так!

— Ще одне занепокоєння у мене виникло. На зборах Спілки в одному ряду критикувалися і відверто слабкі твори, які не заподіюють ніякої шкоди нашій радянській літературі, окрім, хіба що, естетичної, і твори, написані дуже майстерною рукою, твори високоякісні естетично й літературно, проте ідеологічно шкідливі. Скажімо, навіщо в один ряд ставити Варвару Чередниченко[20] з її «Я щаслива Валентина» і «Нарис з історії української літератури»? Як можна ставити в один ряд Кундзіча[21] з його наївним бажанням зберегти «солом’яні хати» й Остапа Вишню? Таким підходом ви практично нівелюєте ту шкоду, яку завдають радянській літературі Остап Вишня й автори «Нарису». Я оце думаю: чи не цілеспрямовано це все було зроблено? Не вірю, щоб така світла голова, як Максим Рильський, не відчував фальші. Зверніть на це увагу.

І останнє. За великим рахунком, усе, що було сказано на тих зборах нашими письменинками, не вартує ламаного гроша.

«Шеляга», — хотіла була виправити Клавка, але вчасно схаменулася.

— …Шеляга, — немов прочитавши її думки, виправився Бакланов. — І знаєте чому? Тому що все, що треба, вже було сказано партією, всю «чорну роботу» з виявлення шкідливих ідеологічних проявів було виконано Центральним комітетом, а не Спілкою, а все ваше кучеряве письменницьке багатослів’я нічого не варте. Але на що я звернув увагу, так це на невеличке зауваження Платона Микитовича Воронька.

Олександр Сергійович взяв у руки стенограму і став гортати її у пошуках потрібної цитати.

— Ось що він сказав: «До нас (тобто до літературного об’єднання молодих авторів при журналі „Дніпро“) приходять люди, часто не дуже молоді, а коли й молоді, то це дуже бувалі люди. Молоді, та ранні. Вони перебували під час окупації десь на території ворога, вони читали літературу не ту, що ми видаємо тут, у Києві, чи десь, а вони читали літературу іншу. І цієї літератури — а мені доводилося побувати в