Марина Гриміч - Клавка

до дому, Клавка майже на 100 відсотків була впевнена, що Бориса Андрійовича «вкоріняють» у Спілку «органи». Видно, результати роботи «водіїв-овсяннікових» не надто вражали вулицю Володимирську. Так, він був дещо простакуватим, як для літературного кола, однак інших кадрів, які могли б зіграти роль молодого письменника, напевне, в них не було. Це все складалося в такий логічний ланцюжок, що годі було й сумніватися. Тому головою Клавка розуміла: його краще остерігатись.

З іншого боку, в ній пробудилася просто тваринна пристрасть (звідки вона знає це словосполучення? Воно далеко не з її словника), тваринний інстинкт. Її тіло, впродовж років затиснуте в панцир «не можна, бо війна», «не можна, бо розруха», «не можна, бо на всіх баб чоловіків не вистачить», із здивуванням відчуло, що зараз цей панцир розсипається, як заіржавіле залізо, і що воно від кожного доторку Бориса Андрійовича, від його запаху перетворюється на хтиву, ненажерливу потвору, яка хоче здобути його, не гребуючи ніякими способами і не зважаючи на всі застереження.

«І де воно в мені ховалося?» — думала Клавка, перевертаючись з боку на бік у ліжку, маючи на увазі несподівану пристрасть, яка буквально зжирала її.

Вона була досить індиферентна до чоловіків. Серед літераторів завжди були любителі скористатися жіночою прихильністю. Але вона жодного разу не мала ні найменшої інтрижки — не через якісь свої високі моральні якості, а просто була далека від цього. Тобто її цікавили чоловіки… ні, не чоловіки — її цікавили письменники, але тільки як носії таланту і розумових здібностей, не більше. І нехай він буде кривий, горбатий, невмитий, заздрісний, у пом’ятому костюмі, сивий, п’яничка, але при цьому талановитий, — він перебуватиме на найвищих щаблях її любові. Так, це також була любов. І, як видно тепер, це була дуже «зручна» любов: люби собі на здоров’я — скільки тобі заманеться, читай його твори, слухай його розмови, насолоджуйся ходом його думок — скільки завгодно! І це тобі ніколи не зашкодить, це тобі нічим не загрожує, хіба що кількома годинами, витраченими на «благодійний» (тобто безкоштовний) передрук його творів.

А тут із нею робиться щось незбагненне. Тобто цілком збагненне. Цілком закономірне. Цілком природне. Але в якійсь дикій, гіпертрофованій формі. Проте чи справді в її нинішньому стані є щось ненормальне? Звідки вона знає, як це буває в інших жінок? Може, це і є норма, а те, що з нею було до того, — це якраз і було порушення норми?

Треба завтра порадитися з Єлизаветою Петрівною… — думала вона. — Стоп! Ось від кого вона чула те дивне словосполучення «тваринна пристрасть»!

За такими думками минула неспокійна ніч і настав понеділок.

Вона роздратовано натиснула на пимпочку будильника, що розбудив її спозаранку, похмуро вийшла на кухню, нагріла воду, помила голову, потім навмисно довго прасувала своє синє штапельне платтячко, чекаючи, поки волосся висохне, плойкою накрутила собі кучері «Вікторі Ролз»[18] і попленталась на роботу.

Робота посувалася мляво. Зі столу впала її улюблена чашка (добре, що без чаю) і розбилася. В голові все плуталося, пальці потрапляли не на ті клавіші, і їй треба було акуратненько лезом вичищати на папері помилково надруковані літери і вдруковувати правильні. Рука втратила чутливість і замість того, щоб майже непомітно для непрофесійного ока зняти верхній шар паперу, протирала його майже до дірки. Ноги були немов ватяні, вони ще пам’ятали млість, яка розливалася по них після випадкових, ну, майже випадкових доторків до колін старшого лейтенанта Баратинського. Клавка здивовано відчула, що у неї всередині є жіночий орган — матка, про який вона тільки читала. Раніше його наче й не існувало. Голова боліла — так, живіт бурчав — так, руки, плечі й спина нили після друкування — так, ноги часто мерзли — так, а от щоб її тривожив низ живота — то ніколи. Неначе там взагалі нічого не було. А тепер вона ледве могла всидіти на стільці, бо внизу живота була наче якась гиря, що тягнула її донизу. А коли Клавка на мить заплющувала очі, намагаючись уявити обличчя старшого лейтенанта, в тазостегновій частині тіла вулканом пульсувала кров.

Напередодні Пленуму начальство було дуже вимогливим. З доповіддю Олександра Євдокимовича вона сяк-так упоралася до його приходу на роботу (це було мудре рішення — попрацювати в неділю), і він зараз сидів і вичитував текст, закрившись у своєму кабінеті. Наказав нікого не пускати.

З організаційних питань вона більше спілкувалася з Яковом Васильовичем Башмаком, чи то пак, Башем — він якраз змінив свій підпис і завжди викреслював зі свого «неправильно» надрукованого прізвища останні три літери. Яків Васильович як відповідальний секретар Спілки добре справлявся з усіма організаційними питаннями. Тому можна було не хвилюватися, що Клавка щось пропустить чи забуде.

Він доручив їй монотонну роботу — друкувати запрошення, і це було найкраще в її теперішньому загальмованому стані: одноманітність — це все, на що вона була здатна.

Пролетарі всіх країн, єднайтеся

Запрошення

Шановний тов.

Запрошуємо Вас на Пленум правління Спілки радянських письменників України, який відбудеться в приміщенні Клубу письменників (вул. Ворошилова, 3) 15–20 вересня 1947 р.

Початок об 11 год. ранку.

Президія СРПУ

От і все. Просто і ясно. І так 80 разів. От би дотягнути до кінця робочого дня. А далі — додому, в ліжечко і спатоньки!

Але раптом, у розпал друкування запрошень, зі свого кабінету вискочив Олександр Євдокимович.

— Клавдіє Дмитрівно, швиденько знайдіть минулорічну стенограму загальних зборів київських письменників і бігом занесіть її в ЦК, у відділ пропаганди — до товариша Бакланова.

— Це яку? — не відразу зорієнтувалася Клавка. — Їх тут стільки було… — і вона прикусила язика.

— Що з вами, Клавдіє Дмитрівно, я вас не впізнаю! — здивувався начальник.

— Ой, вибачте, — зніяковіла вона. — Ви маєте на увазі стенограму загальних зборів письменників Києва з питань ідеологічної роботи? Та, що від 27–28 серпня 1946 року?

— Так, саме її! Віддасте безпосередньо в руки товаришу Бакланову і нікуди не йдіть — чекайте його розпоряджень!

Від цих слів Клавка, немов після відра крижаної води на голову, нарешті прокинулася. Серце стало постачати кров до всіх найвіддаленіших кінчиків її тіла, мозок прояснів і запрацював.

Поки готували з Яковом Васильовичем матеріали для перепустки в будівлю ЦК, поки «розшивали» минулорічний архів, щоб витягти звідти протокол, чи то пак стенограму, зборів, поки з’ясовували номер кабінету Бакланова, Клавка вже відчула себе в нормі: начебто й не було минулої безсонної ночі. Руки й пальці слухалися, працювали чітко і без