Євгеній Шульженко - Гра почалась, Євгеній Шульженко

Наївшись, хлопці та дівчата поставили тарілки на стіл та повлягались на подушки. Хтось крехтів, перевертаючись. Хтось просто скаржився, що наївся так як не наїдався ніколи в житті. Всі почали готуватись до концерту.

Все було б нічого, якби одна з дівчат, що сиділа майже по середині величезного покривала для пікніку, не закричала, вхопившись за голову. Всі в мить повернули голови на джерело звуку. Посередині сиділа Єва, плакала та трималась за голову. В цю мить до неї підскочила Мілана та вхопилась за руку дівчинки. Віднявши руку від голови, всі побачили у дитини кров. Вогонь трохи стрибнув, та на мить освітив камінь, що лежав поряд.

В цей момент зі сторони паркану почався дощ з каміння. Воно почало падати на дітей. Хто встиг прикритись руками, хто ні. Почулись крики та плач. Діти почали зриватися зі своїх місць та озиратись по сторонам.

Нарешті, зі сторони балкону та даху прозвучали сигнали тривоги. Дозорні тільки помітили небезпеку. Все ж таки вогонь дуже зашкодив організованому порядку. Ворог прийшов, він прокрався не поміченим.

Швидко всі в під’їзд! До зброї!, - не своїм голосом закричала Мілана, - Аліна, Аніта мерщій допоможіть з палицями.

Ворог кидав каміння всліпу, не розуміючи, куди саме воно потрапить.  Нападаючи вже не ховались, розуміючи, що їх викрили. Намагались пробити паркан, та дошки були міцні, не піддавались. Воріт не видно.

Хлопці та дівчата почали вискакувати з дверей вже з палицями. Обережно оглядаючись, тримаючи в одній руці зброю, іншою прикривали голову. Мілана в цей час стояла біля балкону та слідкувала за парканом. Тому вона одразу побачила, як в одному місці з’явилось зразу дві голови дикунів. Два хлопця швидко підтягнулись на паркані, та перекинувши ноги, стрибнули на територію племені. За ними ще двоє. Потім ще двоє. Так вороже військо вистрибувало зі сторони подвір’я, хватали палиці та шикувались.

Мілана не збиралась чекати, коли всі спокійно перелізуть паркан, а почала роздавати команди:

Всі сюди, нападаємо. Б’ємо палками, відганяємо до паркану, - вона вихопила палицю у Аніти та попросила її взяти іншу, - плем’я Зодчих, давайте покажемо дикунам, хто тут головний!

Діти закричали, чкурнули через подушки та яму з вугіллям, налетіли на ворога. Виявилось, що незвані гості це ті самі хулігани, що напали на загін Мілани біля магазину.

Через паркан ніхто більше не вилазив, армія ворога складалась з десяти хлопців, десяти-одинадцяти років. Всі озброєні, готові до бійки. Вони миттєво відповіли на напад.

Бах! Перші удари палицями супроводжувались криками та болем. Гра знову взялась за свою справу. Бах! Глухий удар палкою по голові та крик одного забіяки. Він впав на м’яке місце, схопився за голову та заплакав. Його палиця валялась в стороні, сам він повернувся та поповз до паркану. Бах! Ілля випустив зброю та схопився за живіт, повалився на землю. Бах! Закричала дівчинка, та вже не було видно, що саме відбулось.

Мілана була попереду. Поряд Аніта, Ромка, Устим. Всі працювали злагоджено, несамовито били ворога. Чисельністю плем’я Зодчих було більше, тому бійка не продовжилась довго. Не зрозуміло, чому дикуни вирішили напасти на плем’я. Можливо розраховували, що дітей буде значно менше, або діти просто не зможуть захистити себе.

Точно було зрозуміло, що вогонь ввечері було видно дуже далеко. Тому забіяки вирішили підкрастись та напасти. Але навіщо? Чому не можна було просто покликати? Чому не можна спокійно про щось домовитись? Хоча, згадуючи, що вони нахабно забрали магазин, можна здогадатись – противники вважають, що питання вирішуються лише силою та кулаками.

Бій закінчився. Дикуни покидали свої палиці та заскочили на гуму, стрибали через паркан. Було чути, що як тільки ті були зовні – лаялись та щось кричали. Звичайно, сміливість поверталась до них дуже швидко.

Хлопці та дівчата племені вискочили на колеса, схопили зброю ворогів та почали її запускати в дикунів. Якщо палиця падала на дорогу, то гулко котилась кудись в сторону. Декілька таких снарядів влучили в спину нападників, після чого було чути стони та плач.

Агов, дикуни, - Мілана вискочила до паркану також, - ну навіщо ж Ви вирішили напасти серед ночі? Що ми Вам зробили? - вона кричала та лютувала, - Ви забрали у нас магазин, тепер вирішили прийти до нас додому?

Хлопці та дівчата племені Зодчих почали стукати своїми палицями по паркану та гомоніти, сміятись, насолоджуючись перемогою. Нарешті, з’явився Максим, що був в дозорі, та приніс ліхтарик. Мілана взяла ліхтарик, то посвітила на вулицю, щоб побачити куди порозбігались дикуни.

Всі втекли, палиці так і лежали на дорозі. Та метрів за п’ять від паркану, обпершись на дерево, сидів той самий ватажок групи хлопців, якого бачили вперше біля магазину. Він сидів з закритими очима, тримав руку біля розбитої губи. Хтось добряче приклався до нього. Ватажок зреагував на ліхтарик, та прикрив очі рукою.

Ще минулого разу, - крикнула йому Мілана, - я пропонувала мирно користуватись магазином, оскільки він великий та всім би вистачило продуктів. Але ні, ти силою його забрав у нас. Ти бачив, що у нас немає зброї, але все одно хотів нас побити. Навіщо? Бо тільки так треба вирішувати справи, - хрипко відповів хлопець, - тільки так мене навчили в дитинстві, в моєму дворі, - він замовк, закрив очі, переводячи дух, - тому мої хлопці прослідкували за вами. Ми дізгадись, де ви живете, що будуєте собі цілу фортецю. Та коли побачили вогнище, вирішили, що треба його у вас забрати. Звідки ми знали, що вас тут ціла купа. Тепер побачили?, - спитала Мілана, - Є бажання знову лізти до нас? Ні, бажання не маю такого, - всміхнувся ватажок, - в нашому дворі є правило – поважай сильнішого. А сильний – це той, хто може тобі надавати по морді. Я отримав. І поки я не почну вважати себе сильнішим, до Вас не сунусь.