Лев Миколайович Толстой - Війна і мир 3-4

ніжної і гордої любові до дружини завжди було це почуття подиву перед її душевністю, перед тим, майже неприступним для Миколи, високим моральним світом, в якому завжди жила його дружина.

Він пишався з того, що вона така розумна, і добре усвідомлював свою мізерність перед нею у світі духовному і тим більш радів з того, що вона зі своєю душею не тільки належала, йому, але й являла собою частину його самого.

— Дуже й дуже схвалюю, мій друже, — сказав він із значущим виглядом. І, помовчавши трохи, додав:— А я сьогодні погано держався. Тебе не було в кабінеті. Ми засперечалися в П’єром, і я погарячився. Та неможливо. Це така дитина. Я не знаю, що з ним було б, якби Наташа не тримала його в руках. Можеш собі уявити, чого їздив до Петербурга?... Вони там утворили...

— Так, я знаю, сказала графиня Марія. — Мені Наташа розповіла.

— Ну, то ти знаєш, — спалахуючи від самого спогаду про суперечку, говорив далі Микола, — він хоче мене запевнити, що обов’язок кожної чесної людини полягає в тому, щоб іти проти уряду, тимчасом як присяга й обов’язок... Я жалкую, що тебе не було. А то на мене всі напали, і Денисов, і Наташа... Наташа кумедна. Тож як вона його під черевиком держить, а тільки-но треба що сказати — в неї своїх слів немає, вона так його словами і говорить, — додав Микола, піддаючись непереборному бажанню осуджувати людей найдорожчих і найближчих. Микола забував, що слово в слово те саме, що він говорив про Наташу, можна було сказати про нього щодо його жінки.

— Так, я це помічала, — сказала графиня Марія.

— Коли я йому сказав, що обов’язок і присяга над усе, він став доводити бозна-що. Жаль, що тебе не було; що б ти сказала?

— По-моєму, ти маєш цілковиту рацію. Я так і сказала Наташі. П’єр каже, що всі страждають, мучаться, розпускаються і що наш обов’язок допомогти ближнім. Звичайно, він має рацію, — говорила графиня Марія, — але він забуває, що в нас є інші обов’язки, ближчі, які сам бог указав нам, і що ми можемо рискувати собою, але не дітьми.

— Ну от, от, це саме я й казав йому, — підхопив Микола, якому справді здавалося, що він говорив це саме. — А вони своє: що любов до ближнього та християнство, і все це при Миколеньці, який у цей час забрався до кабінету й переламав усе.

— Ах, знаєш, Nicolas, Миколенька так часто мене мучить, — сказала графиня Марія. — Це такий незвичайний хлопчик. І я боюсь, що я забуваю його за своїми. В нас у всіх діти, у всіх рідня; а в нього нікого нема. Він вічно сам один зі своїми думками.

— Ну вже, здається, тобі себе картати за нього нема чого. Усе, що може зробити найніжніша мати для свого сина, ти робила і робиш для нього. І я, певна річ, радий з цього. Він славний, славний хлопчик. Сьогодні він наче в нестямі слухав П’єра. І можеш собі уявити: ми виходимо до вечері; я дивлюсь, він поламав вщент у мене все на столі і зараз же сказав. Я ніколи не бачив, щоб він сказав неправду. Славний, славний хлопчик! — повторив Микола, якому в душі не подобався Миколенька, але якого йому завжди хотілося б вважати славним.

— Усе ж не те, що мати, — сказала графиня Марія, — я почуваю, що не те, і мене це мучить. Чудесний хлопчик; але я страшенно боюсь за нього. Для нього корисне буде товариство.

— Що ж, не надовго; цього літа я одвезу його до Петербурга, — сказав Микола. — Справді, П’єр завжди був і залишиться мрійником, — говорив він далі, повертаючись до розмови в кабінеті, що, очевидно, схвилювала його. — Ну що мені до всього цього там — що Аракчеєв нехороший і все, — що мені до цього було, коли я одружився і в мене боргів стільки, що мене в яму садовлять, і мати, яка цього не може бачити й розуміти. А потім ти, діти, справи. Хіба я для своєї втіхи з ранку до вечора по господарству та в конторі? Ні, я знаю, що я мушу працювати, щоб заспокоїти матір, відплатити тобі і дітей не залишити такими злидарями, як я був.

Графині хотілось сказати йому, що не єдиним хлібом сита буде людина, що він занадто великого значення надає цим справам; але вона знала, що цього говорити не треба і марно. Вона тільки взяла його руку і поцілувала. Він прийняв цей жест дружини за схвалення і підтвердження своїх думок і, поміркувавши якийсь час мовчки, вголос продовжував свої думки.

— Ти знаєш, Марі, — сказав він, — сьогодні приїхав Ілля Митрофанович (це був управитель) з тамбовського села і розказує, що за ліс уже дають вісімдесят тисяч. — І Микола із жвавим обличчям став розповідати про можливість вельми скоро викупити Отрадне. — Ще десять годочків життя, і я залишу дітям... у прекрасному стані.

Графиня Марія слухала чоловіка і розуміла все, що він говорив їй. Вона знала, що коли він так думав уголос, він іноді питав її, що він сказав, і сердився, коли помічав, що вона думала про інше. Але вона робила для цього великі зусилля, бо її зовсім не цікавило те, що він говорив. Вона дивилась на нього і не то що думала про інше, а почувала про інше. Вона почувала покірну, ніжну любов до цього чоловіка, який ніколи не зрозуміє всього того, що вона розуміє, і мовби від цього вона ще дужче, з відтінком пристрасної ніжності, любила його. Крім цього почуття, що заполонювало її всю і заважало їй входити в подробиці чоловікових планів, в голові її зринали думки, які не мали нічого спільного з тим, що він говорив. Вона думала про небожа (розповідь чоловікова про його хвилювання під час П’єрової мови дуже вразила її), і різні риси його ніжної чутливої вдачі поставали перед нею; і вона, думаючи про небожа, думала і про своїх дітей. Вона не порівнювала небожа і своїх дітей, але вона порівнювала своє почуття до них і з сумом визнавала, що в почутті її до Миколеньки чогось бракувало.

Іноді їй спадало на думку, що ця різниця виникає у зв’язку з віком; але вона почувала, що була винна перед