Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

class="calibre1">довгі повільні вдихи, аби не зомліти. За кілька метрів слимак

повз у його напрямі. Голден хотів скинути його зі стіни лопатою, а тоді збагнув: десь її загубив. Але ж він навіть рук своїх не

відчував…

— З вами все гаразд? — стривожилася Елві, навпомацки

шукаючи його рукою. Ваше дихання звучить якось химерно.

— Зомліваю, — визнав Голден, між двох довгих подихів. — Як

довго це буде, поки всі прозріють?

— Вас треба завести досередини, — відповіла Елві, закинувши

його ліву руку собі на плечі й ведучи його до дверей. — Либонь, ви днів чотири вже не спите.

— Та гаразд, — мовив він. — Я занадто швидкував. То як

довго?

Елві стала й другою своєю рукою обняла його за стан, аби він

не впав. Тут було водночас і полегшення, і, як по правді, й щось

прикре, адже якось так швидко випарувався і щонайменший

натяк на еротичну напругу в їхніх стосунках. Він був такий

запаморочений від того хронічного свого неспання, що мало не

спитав її: а що ж змінилось? На щастя, вона заговорила перша.

— Я не певна. Мертвий організм не заломлює світла так, як

роб лять це живі особини. Втрата зору відбувається переважно

саме через це — не через просте блокування. Якийсь час у нас

іще плаватиме в очах сміттячко, але…

— Отже, це означає: скоро?

Елві вже завела його досередини, а тоді помогла дійти й до

купи ковдр. Обережно опускала його, поки й ліг він на спину.

— Так, мені здається, скоро. За якісь години. Щонайбільше —

дні.

— А звідки ви знали, що тут є ці ковдри?

— Та ми ще три дні тому постелили їх тут, щоб було вам

спальне місце, — сказала, усміхаючись, Елві й поплескала його

по щоках. — Тільки ж ви такий упертюх: ніяк не хотіли лягти

виспатись.

— Дякую вам.

— Ми тут маємо ще й невеличкий тент приватності, — додала

вона, потягнувши за щось біля його ніг. Звідти випорснула

шматина якогось тонкого матеріалу: трохи вгору й на всю

довжину його тіла, прикривши його повністю.

— Дякую вам, — повторив Голден, а очі йому вже

заплющувалися, всупереч його волі. Нагальну потребу в сні він

уже відчував як бриніння в кінцівках. — Розбудіть мене десь за

рік. Ой, і поставте біля мене охорону, аби Мертрі не вбив мене

сонного.

— А навіщо йому це робити? — здивувалася Елві.

— У нас із ним щось на взір війни, — пояснив Голден. І

несвідомість захлинула його — сон потягнув у нескінченну

порожнечу.

— Отже, — бухнув чийсь голос йому в самісіньке вухо, —

приспів саме той момент, коли нам треба вирушати — і край.

— Міллере! — сказав Голден, не розплющуючи очей. — Якщо

ти примусиш мене зараз устати, я клянусь, що знайду спосіб, як

тебе вбити.

— Тут ти вже виконав свою місію, — незворушно провадив

Міллер. — А зараз ти маєш піти зі мною і впорати оту, іншу річ.

Бо я ж не знаю напевне, скільки в нас є часу. Ото вставай, штанята надягай.

Голден силоміць якось розлупив очі, покосував убік. Міллер

був у тенті поруч нього, але цей Міллер ніби входив як частина

до другого, більшого Міллера, що в тенті не вміщався. Ці два

накладні, один на одного, образи одного й того самого чоловіка

немовби пробили гостряком болю йому голову, то він і знову

заплющився.

— А куди нам іти?

— Маємо встигнути на потяг. Знайди на задвірках кімнату з

отим химородним стовпом у центрі. Ви, хлопи, зробили з неї

комору. Там я тебе й зустріну.

— І як же я тебе ненавиджу! — видихнув Голден, але ніхто на те

нічого не сказав. Ризикнув розплющити одне око й побачив: Міллер злиняв. Коли ж він відгорнув тентову запону, поруч

сиділа Елві й занепокоєно дивилася на нього.

— І з ким це ви розмовляли?

— Із Духом Колишнього Різдва, — відказав Голден, силкуючись

сісти.