Марлон Джеймс - Коротка історія семи вбивств

могла з цим миритися, — поки не почала думати про свої втрачені роки. От лайно, коли я думаю про них, у мені реально оживає пам’ять про оті роки — роки смертей і втрат... і до біса, до біса, до біса це все! Хай буде прокляте все мертве і все, що загинуло. Я ж усе ще живу.

Ось і автобус.

Я все ще жива.

Три

  е «С». А «А» до 125-ї прямує без зупинок.

— Ага.

Чоловік спиною вперед виходить з дверей, ніби побачив у вагоні когось дуже для себе небажаного. Я дивлюся, як двері перед ним стуляються, і відкидаюся на сидінні, в той час як поїзд набирає хід. Ньюйоркці, поїзд у спальні райони — річ украй ненадійна. Ви поспішаєте, стрибаєте на «С» від 163-ї до 145-ї вулиці, щоб там поспіхом заскочити на експрес, а це околиці, і тут завжди стаються збої — то затримка, то якась драма. Скажімо, лише минулого тижня, коли я стрімголов летів у аеропорт Кеннеді, щоб устигнути на рейс до Міннесоти (бо мама занедужала), якийсь псих зняв штани і почав срати прямо посеред вагона. Сів навпочіпки і валив під себе, при цьому ще й гучно кричав, ніби народжує. Звісно ж, цією справою він зайнявся саме в ту секунду, як поїзд відійшов від Фултону — тобто наступна зупинка не раніше ніж на Гай-стриті в Брукліні, а це ціла вічність. Всі пасажири — а нас було шестеро чи семеро, вже не пригадаю, — кинулися до міжвагонних дверей, які, звісно ж, виявилися замкненими, тож перейти в інший вагон нам не вдалося. Я подумки благав: «Будь ласка, будь ласка, тільки не треба кидатися своїм гівном! Будь ласка, будь ласка, не треба!» Коли поїзд нарешті прибув на Гай-стрит, ми всі дружно рвонули геть. Але я не про це. А про те, що на потягу «С» краще їхати до 145-ї, а там пересідати на «А», тому що там експрес. Але майте на увазі: «А» йде повільніше, ніж «С». Вийдіть, наприклад, на 4-й Західній вулиці, зачекайте хвилину-дві, і до вас підійде той самий потяг «С», із якого ви зіскочили на 145-й.

Нині я просто їду собі далі на «С» і намагаюся читати. Хоча це неправда. Я не читаю, а спостерігаю, як інші читають «Нью-йоркер». А моє вони там читають чи ні? Один мій друг, ірландський новеліст, якось розповів, що одного разу в потягу помітив жінку, яка читала його книжку. Він підсів і запитав: «Як вам книжка, подобається?» А та відповіла: «Є цікаві місця, але загалом — нудьга несусвітня». З якоїсь причини це підняло йому настрій на весь день (хоча вона його навіть не впізнала). Тож іноді і я на потязі «С» підшукую таку жінку; вони майже завжди читають «Нью-йоркер», і я сподіваюся, що, сівши поруч, я маю шанс дочекатися, коли вони перегорнуть сторінку на моє. І я зможу сказати: «Оце так! Наче в кіно. Тобто в реальному житті такого ж не буває?» Вона мені: «Чого саме?» А я: «Щоб письменник випадково їхав у потязі й побачив, що хтось реально читає його твір». У такому варіанті історії вона буде ще й гарненькою, бажано темношкірою, і, якщо й не самотньою, то без упередженості щодо полігамії. Хоча кого я намагаюсь обдурити? Зі своєю апологетикою вільного кохання саме я видаюся дуже відсталим. Часи гіпоблудів минули. Завдяки республіканцям і СНІДу нині всі одружуються, навіть геї про таке думають.

А он якийсь пацан їде на потягу «С» у рваних спортивних штанах і кальсонах. Зверху шкіряна куртка, але більше нічого не видно, бо він читає «Роллінг стоун» із кимось схожим на Ексла Роуза[546] на обкладинці. Кілька років тому гурт «Ґанз-н-Роузес»[547] нібито врятував рок-н-рол — принаймні так вам скаже кожен, хто працює в «Роллінг стоуні». Я зазвичай аргументую: якщо це так, то чому на радіо чути лише педерастичних англійчиків? Якийсь, прости Господи, «Джизес Джонс»[548]. І прошу вас, заради Бога, не ставте більше той альбом «Чорних ворон»[549] — я вже чув його, коли він називався «Липкі пальці»[550]. Боже мій, а може, вагон тому напівпорожній, що всі відчувають, яким войовничим довбограєм я став? Специфічний проміжок між часом пік та обідом, коли можна серед білого дня роз’їжджати в порожньому вагоні. Вагон увесь розмальований новітнім графіті — вікна, сидіння, навіть підлога; впадає в очі модерновий стиль: літери — наче розплавлений метал. У цьому ж тренді й реклама — соків «Тенг», неінвазивного лікування мозолів та остобісілої «Міс Сайґон»[551].

Чорт, от би в мене був «Нью-йоркер». Або ще щось. Я вискочив з офісу, бо зрозумів, що близький до дедлайну, а під пресингом мені краще працюється вдома. Вчора я здав четверту частину. Четверту з семи. Тому хтось у мені все ще сподівається, що люди читають «Нью-йоркер» або хоча б звертають на нього увагу, як свого часу на історію Джанет Малколм про Джеффрі Мак-Доналда і Джо Мак-Ґіннісса[552], що публікувалася лише кілька місяців тому. Не те щоб я працював над таким важким матеріалом; крім того, кому тепер є діло до Співака або до Ямайки, крім якихось членів студентського братства? Ти, Алексе Пірсе, з тих, кого молодь називає «реліктами». А надворі лише березень.

Я виходжу на 163-й вулиці й підіймаюся сходами в надії, що там знову не тиняється той хлопець, який стріляв у мене сигарети. Дійсно, для чого купувати пачку, коли можна щодня одну чи дві «позичити» в мене? Що далі я відходжу від «Сі-тауна»[553], то більше свердлить голову: вдома в холодильнику — порожньо. Прийду, а з їжі там нічого немає, і від цього я ще сильніше лютуватиму, бо ж муситиму знову вдягати оце ж пальто і йти назад — до отієї крамниці, повз яку щойно пройшов. Але к бісу — я вже на 160-й.

Березень. Усе ще холодно, тому виходити з дому не надто хочеться. Придбаний мною нещодавно таунгаус[554] ремонту не потребував, однак господар так наполегливо старався збути свій дім, що напрошувалася думка: з цим будинком щось таки не гаразд, і це змушує його поступатися ціною. Спочатку він заливав, ніби тут свого часу жив Луї Армстронг[555]. Згодом — усього через три хвилини, —