Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

коридору, тоді як покої візирів були праворуч. — Але, Цуп, тобі не варто туди йти. Бо саме там візири й інші великі цабе розглядають заявки. У присутності Верховного.

— Та він же мертвий.

— Я про нового Верховного.

— Але ж його ще не обрали!

— Ну, це трішки дивно, — сказав Ґокс, і в тьмяному світлі з прочинених дверей дівчинці стало видно, як той червоніє — неначе й сам визнаючи, до чого ненормальні всі їхні порядки. — Ми ніколи не зостаємося без Верховного — просто, буває, ще не знаємо, кого ним обрали. Ну, тобто, він живий і вже Верховний — просто зараз — а ми лише надолужуємо втрачене. Тож онде його покої, а візири та преосвященні хочуть визначатися з його кандидатурою при ньому — навіть якщо виберуть того, кого там немає.

— Але ж це безглуздя.

— Ну ні — далеко не безглуздя, — заперечив Ґокс. — Уряд є уряд. Усе це дуже докладно розписано в кодексах і…

Він змовк, бо Цуп позіхнула. Ну й зануди ці азіші! А втім, він хоч натяки розумів.

— Хай там як, — повів далі хлопець, — а кожен, хто чекає в парку, сподівається виклику на співбесіду. Хоча до цього може й не дійти. Преосвященному Верховним не стати — всі вони занадто зайняті відвідуванням і благословенням сіл по всьому королівству — а от візир цілком може, і саме вони здебільшого подають найліпші заявки. Зазвичай обирають одного з них.

— У покої Верховного, — сказала дівчинка. — Ось куди несли ту їжу.

— А чого ти так на ній зациклилася?

— Бо збираюся повечеряти нею, — відказала Цуп — тихо, але рішуче.

Переляканий Ґокс закліпав очима:

— Що-що?

— Я збираюся повечеряти їхньою їжею, — мовила та. — У багатіїв найсмачніша їжа.

— Але… в покоях візирів можуть бути сфери…

— Ет, — зронила Цуп, — я все одно витрачу їх на їжу.

Красти те, що всі, було нецікаво — їй кортіло справжнього виклику. Останні два роки вона обирала найскладніші для злому об’єкти. Проникала туди.

І їла тамтешню їжу.

— Ходімо, — сказала Цуп і, вийшовши з дверей, повернула ліворуч, до покоїв Верховного.

— Ти й справді схиблена, — шепнув Ґокс.

— Нє-є. Мені просто нудно.

Той глянув у протилежний бік.

— А я піду в покої візирів.

— Як хочеш, — відказала дівчинка. — Я б на твоєму місці повернулася нагору. Тобі бракує вміння для таких речей. Тримайся мене, бо ще втрапиш у халепу.

Хлопець повагався, але зрештою таки шмигнув праворуч. Цуп закотила очі.

— Навіщо ви взагалі з ними зв’язалися? — спитав В’юнок, виповзаючи з віталеньки. — Чому не проникли сюди самостійно?

— Про всю цю історію з виборами пронюхав Тиґзікк, — відповіла «Спустошувачу» дівчинка. — Він і сказав мені, що залізти в палац найліпше сьогодні ввечері. Тож я йому завинила. А ще я хотіла бути тут на той випадок, якщо Тиґзікк, бува, потрапить у халепу й потребуватиме моєї допомоги.

— І що вам за клопіт?

А й справді?

— Хтось має бути небайдужий, — відказала Цуп, рушаючи коридором. — Адже сьогодні таких надто мало.

— І це говорить зломщиця та злодійка…

— Атож. Але не мокрушниця.

— Дивні у вас, господарко, уявлення про мораль.

— Не городи дурниць, — парирувала Цуп. — Уявлення про мораль дивні всі до єдиного.

— Мабуть, так.

— А надто для Спустошувача.

— Я не…

Цуп широко всміхнулася і квапливо закрокувала в бік покоїв Верховного. Зазирнувши в бічний коридор і помітивши в його дальньому кінці охоронців, вона зрозуміла: знайшла. Еге. Ті двері були такі гарні, що не могли належати нікому іншому, крім імператора. Багаті двері ставлять лише найзаможніші. Щоб витрачати гроші на якісь там двері, вони мають просто через вуха перти.

Охоронці становили проблему. Опустившись навколішки, Цуп визирнула з-за рогу. Коридор, що вів до імператорських покоїв, був вузенький, мов провулок. Розумно — таким коридорчиком не скрадешся. Та й двоє вартових не нудилися на посту, а були з тих, які всім виглядом неначе промовляли: «Ми звідси ні на крок, і жарти з нами погані». Вони трималися так прямо, наче хтось запхав їм у дупи по держаку від мітли.

Цуп глянула вгору, на високу стелю. Багатії полюбляли приміщення з високими стелями. Бідняки побудували б там ще один поверх, для тітоньок із кузенами, — а багатії натомість марнували місце. Ось вам і доказ: грошви в них аж стільки, що її можна викидати на вітер.

Тож обкрадати їх здавалося цілком раціональним.

— Онде, — шепнула дівчинка, вказуючи на вузенький декоративний карниз, що тягнувся вздовж стіни нагорі.

Пройти ним за такої ширини годі й мріяти — якщо ти, звісно, не Цуп. Але, на її щастя, Цуп — це вона. А ще там було темнувато: сферолюстри висіли низько, й дзеркала відбивали їхнє світло додолу.

— Нагору, — звеліла дівчинка.

В’юнок зітхнув.

— Роби, що велено, бо підстрижу.

— Ви… підстрижете мене?

— Звісно.

Це прозвучало як погроза, адже так?

«Спустошувач» поплівся вгору по стіні, даючи Цуп за що вхопитися. А ліани в коридорі позад них уже щезали, кристалізуючись і розсипаючись на порох.

— Чому вони тебе не помічають? — шепнула дівчинка. Їхнє знайомство протривало вже багато місяців, але вона його про таке ніколи не питала. — Тому, що тебе видно тільки тим, хто чистий серцем?

— Жартуєте?

— Ніскілечки. Про це оповідають легенди, перекази й таке інше.

— О, я не про саму теорію — вона не сміховинна, — відказав В’юнок, промовляючи з ближнього шматочка ліани, де зелень заворушилася, немовби вуста. — Просто подумати лишень, що чистою серцем ви вважаєте не кого іншого як себе.

— Так і є, — тихенько буркнула Цуп, піднімаючись. — Я чиста серцем, бо дитина й таке інше. Така до бурі чиста, що замало не відригую веселкою.

Коли вони дісталися карниза, В’юнок знову зітхнув — він мав таку манеру — й повився обіч нього, роблячи той трішки ширшим. Ступивши на звис, Цуп, обережно балансуючи, кивнула «Спустошувачу». В’юнок потягнувся далі вздовж карниза, а відтак повернувся назад і знову поплівся вгору, доки, опинившись у дівчинки над головою, не став рости горизонтально, щоб вона могла триматися руками. Маючи додатковий дюйм опори під ногами та поручень угорі, Цуп змогла просуватися боком, животом до стіни. Зробивши глибокий вдих, вона звернула з-за рогу в коридор з охороною.

Злодійка повільно просувалася вздовж карниза, а В’юнок, снуючись узад-вперед, забезпечував її опорами для ніг і поручнями. Вартові не здіймали галасу. В неї виходило.

— Вони мене не бачать, — мовив В’юнок, тягнучись угору поруч Цуп, щоб утворити їй черговий поручень, — бо я здебільшого існую в Царстві пізнання, хоч і перемістив свою свідомість сюди, в Царство матерії. За бажання, я можу явитися будь-кому, але мені це нелегко. Деякі спрени в цьому сенсі вправніші, а деякі — навпаки. Хоча, звісно, хай яку подобу я приберу, а відчути мене на дотик не може ніхто, бо в цьому Царстві я, вважайте, нематеріальний.

— Ніхто, крім мене, — шепнула Цуп, дюйм за дюймом просуваючись коридором.

— І ви не мали б, — промовив той стривоженим тоном. — Що ви попросили в моєї матері, коли ходили