Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Мармурова стіна виросла тепер до чотирьох футів у заввишки, а разом із нею виростала і надія в моєму серці. Абияк, зціпивши зуби від болю, я піднявся і спостерігав за битвою.

Я не міг узяти в ній участі, бо загубив револьвера.

Старий Умслопогас, весь поранений, стояв, спираючись на свою сокиру, і сміявся над ворогами, називаючи їх “жінками”. Старий воїн, який боровся один проти багатьох! Ніхто не наважувався підступити до нього, незважаючи на вигуки Насти, поки, нарешті, старий Егон, справді хоробрий чоловік, спонукуваний люттю, бачачи, що стіна скоро буде готова і всі плани його гинуть, кинувся зі списом у руці на Умслопогаса.

— Еге! — закричав зулус, упізнавши великого жерця. — Це ти, старий чаклуне? Іди, іди! Я чекаю тебе, білобородий відьмаку! Іди швидше сюди! Я присягнувся вбити тебе і дотримаюся своєї клятви!

Егон із такою силою вдарив зулуса своїм важким списом, що він простромив наскрізь щита і встромився в шию Умслопогасові.

Зулус кинув щит і, перш ніж Егон зібрався вдарити його ще раз, він, з криком: “Ось тобі, чаклуне!” — схопив сокиру обома руками і з силою ударив нею в голову жерця. Егон покотився сходами через трупи. Він закінчив своє життя, а з ним і всі свої лиходійства!

Коли він упав, страшний крик пролунав біля підніжжя сходів. Ми побачили озброєних людей, які побігли геть, думаючи тільки про свій порятунок. З ними побігли і жерці. Але бігти було нікуди, вони штовхалися і різали одне одного. Тільки одна людина залишилася біля сходів. Це був Наста, головний змовник. Секунду чорнобородий Наста стояв, схиливши голову, спираючись на свій довгий меч, потім він зі страшним криком кинувся на зулуса і завдав йому такого жахливого удару, що гострий клинок проткнув кольчугу й устромився в бік Умслопогаса, на мить приголомшивши його. Знову піднявши меч, Наста стрибнув уперед, сподіваючись добити ворога, але він мало знав силу і спритність дикуна. З лютим криком Умслопогас зібрав усі сили й учепився в горло Насти, як робить поранений лев. За хвилину все закінчилося. Я бачив, як хитався зулус на ногах. Зробивши величезне зусилля, він з тріумфуючим криком кинув Насту за поручні моста, де той розбився об скелю.

Тим часом наспіла допомога. Гучні крики, що пролунали за зовнішніми воротами, сповістили нам, що місто прокинулося, і люди, розбуджені жінками, прибігли захищати королеву. Дехто зі сміливих служниць Нілепти, у своєму нічному одязі, з розпущеним волоссям, так старанно працювали, закладаючи двері, що вони були майже готові, інші, за допомогою прибулих городян, зіштовхували вниз і відносили непотрібний мармур.

Незабаром через бічний вхід у супроводі натовпу ввійшов, хитаючись, Умслопогас, з жахливим, але звитяжним виглядом. Один погляд на нього засвідчував, що він близький до смерті. Усе обличчя його і шия були в крові, ліва рука тяжко поранена, і в правому боці зяяла рана у шість дюймів глибиною, завдана мечем Насти.

Він ішов, хитаючись, страшний і прекрасний у своїй величі, і жінки голосно кричали і вітали його. Зулус ішов, не зупиняючись, із простягнутими руками, прямо через двір, через аркові двері, відкинув товсту завісу й увійшов до тронної зали, повної озброєних людей. Він ішов, залишаючи за собою кривавий слід на мармуровій підлозі, поки не дістався до священного каменя. Тут сила покинула його, і він зіперся на свою сокиру.

— Я вмираю, вмираю! — голосно крикнув він. — Але це був королівський удар! Де ж ті, що прийшли великими сходами? Я не бачу їх. Де ти, Макумазане, чи ти пішов раніше за мене і чекаєш на мене в царстві вічного мороку? Кров застеляє мені очі, все крутиться довкола, я чую голос… Галаці кличе мене41!

Раптом нова думка вразила його, він підняв свою скривавлену сокиру і поцілував її.

— Прощай, Інкозі-каасе! — кричав він. — Ні, ні, ми підемо разом, ми не можемо розлучитися. Ми дуже довго жили разом. Нічия інша рука не візьме тебе! Ще один удар, тільки один! Хороший, сильний удар!

Зулус випростався на повен зріст і з диким криком почав крутити сокиру круг своєї голови. Потім зненацька зі страшною силою він ударив нею у священний камінь. Сила нелюдського удару була такою великою, що полетіли іскри, мармуровий камінь із тріском розколовся, і на підлогу впали уламки сокири і її рогової рукоятки. Священний камінь розсипався, і біля нього, стискаючи в руці уламок сокири, впав старий Умслопогас і помер.

Це була смерть героя!

Здивований і захоплений гомін почувся в натовпі людей, які були свідками надзвичайного видовища.

— Пророцтво збулося! — крикнув хтось. — Він розколов священний камінь!

— Так, — сказала Нілепта з властивим їй самовладанням, — так, мій народе, він розколов священний камінь, і пророцтво збулося, оскільки чужоземний король править Цу-венді. Інкубу, мій чоловік, розбив військо Зорайї, і я не боюся її більше. Корона належить тому, хто врятував її! Ця людина, — додала вона, обернувшись і поклавши руку на моє плече, — приїхала сюди, незважаючи на важку рану, разом зі старим