Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Доведеться їм пожити, як нормальні люди — під вітрами й бурями.

— Треба Спустошити ось це, — сказала Цуп, показуючи на вікно.

— А ви розумієте, що, виставляючи себе майстринею-крадійкою, всю чорну роботу залишаєте мені? — запитав В’юнок.

— А ще ти ремствуєш за двох, — присадила його Цуп. — Як нам сюдою пробратися?

— Насіння маєте?

Та кивнула і стала ритися в кишені. Тоді в другій. Тоді в задній. А, осьде воно. І витягла жменю насіння.

— На Царство матерії я здатен впливати хіба невеликою мірою, — озвався В’юнок. — А отже, вам треба залучити Інвеституру, щоб…

Цуп позіхнула.

— Залучити Інвеституру, щоб…

Та позіхнула ще ширше. А хай цим Спустошувачам грець! Це ж треба так не вловлювати натяків…

В’юнок зітхнув.

— Посипте раму насінням.

Дівчинка так і зробила — кинула на вікно жменю зернят.

— Ваш зв’язок зі мною наділяє двома основними класами здібностей, — почав В’юнок. — Перший, маніпуляції з тертям, ви вже засвоїли. Тільки не треба позіхати до мене! Ми успішно користуємося ним уже багато тижнів, тож час вам дізнатися про другий — силу Генерації. Ви поки не готові до того, що свого часу було знане як Регенерація, — зцілення…

Цуп притисла руку до насіння й прикликала свої диво-здібності.

Вона й сама до пуття не знала, як це робить — просто робила та й годі. Це почалося приблизно водночас із першою появою В’юнка.

Тоді він іще не розмовляв, і Цуп по-своєму сумувала за тими часами.

Її рука ледь помітно засяяла білим — так, наче шкіра запарувала — і ті зернята, на які впало це світло, почали проростати. З неймовірною швидкістю! Насіння розкрилося й випустило ліани, які черв’яками позаповзали в щілини між рамою та вікниною.

Вони росли за її повелінням, натужно поскрипуючи. Аж раптом шибка тріснула, й віконна рама хляп! — і відчинилася.

Цуп широко всміхнулася.

— Гарна робота, — похвалив її В’юнок. — Ми ще зробимо з вас Вістретанцівницю.

В животі забурчало. Скільки вона вже не їла? Допіру, вправляючись у диво-здібностях, дівчинка зужила чимало енергії. Треба було, певне, поцупити щось їстівне. Бо на голодний шлунок її диво-здібності ставали не такими вже й дивовижними.

Цуп залізла у відчинене вікно. Мати Спустошувача — добра штука, але дівчинка була не певна, що її диво-здібності — саме від нього. Хіба ж можна вірити на слово Спустошувачу? Вона спіймала його — все честь честю. За допомогою слів. Насправді Спустошувачі безтілесні. Всім відомо: щоб спіймати того, хто не має плоті, треба вдатися до слів — достоту як прокльонами насилають біду.

Щоб до пуття роззирнутися, їй довелося вийняти сферу — діамантову марку — яку вона носила на щастя. Невеличка спаленька була оздоблена на азішський манір: килими з численними хитромудрими візерунками золотаво-червоної барви та візерунчасті-таки шпалери. Для азішів ці візерунки були ого-го — немовби слова.

Цуп визирнула у вікно. Правда ж, вона здихалася Морока — того чоловіка в чорному зі сріблястим із білою родимою плямою у формі півмісяця на щоці? З мертвим, безживним поглядом? Правда ж, він не ув’язався за нею аж від самої Марабетії? Адже це за пів Рошару звідси! Ну, щонайменше за чверть.

Переконавшись у цьому, вона розмотала мотузку, пов’язану в неї на поясі та на плечах, і, прикріпивши її до дверей вбудованої шафи, спустила інший кінець у вікно. Мотузка натяглася — піднімалися спільники. Неподалік по ніжці ліжка зазміївся В’юнок, звиваючись, наче небесна мурена.

Знизу долинуло перешіптування:

— Ти це бачив? Раз — і нагорі, всередині. А тут не видно ні зачіпочки. Як?..

— Тс-с, — ця репліка належала Гукінові.

Доки злодії по одному залазили до кімнати, дівчинка обнишпорила шафи й шухляди. Потрапивши всередину, її спільники втягнули мотузку й по змозі щільніше зачинили вікно. Гукін уважно глянув на ліани, які виросли на підвіконні з насіння.

Цуп засунула голову в шафу та обмацала дно.

— В цій кімнаті самі лише плісняві шкарбани.

— Ви з моїм небожем залишайтеся тут, — звелів Гукін, — а ми втрьох обшукаємо ближні спальні і незабаром повернемось.

— Певне, припрете цілий лантух таких самих шкарбанів… — відказала Цуп, вигулькнувши назовні.

— От дурне дитя, — кинув ватажок, тицяючи пальцем у шафу, доки один із крадіїв вигрібав ізсередини вбрання та взуття й трамбував у мішок. — Такий одяг відриватимуть із руками. Це саме те, що нам треба.

— А як же справжні цінності? — спитала Цуп. — Сфери, прикраси, витвори мистецтва…

Її такі речі цікавили мало, але дівчинка гадала, що Гукінові потрібні вони.

— Їх надто добре охороняють, — відказав той, доки двоє його підручних швидко зібрали по шафах здобич. — Різниця між фартовим і мертвим злодієм — у розумінні, коли треба рвати кігті, прихопивши вкрадене. Урвавши такий куш, ми рік-два житимемо в розкошах. І нам цього досить.

Один із братів підійшов до дверей, визирнув у коридор і кивнув двом спільникам, які вислизнули за ним.

— Будь насторожі, — промовив Гукін до племінника й причинив за собою двері.

Внизу стояли на шухері Тиґзікк із напарником, пильнуючи найменшої тривоги. Якщо їм здасться, наче щось пішло не так, вони накивають п’ятами й засюрчать у свистки. Гукінів племінник присів коло вікна, наслухáючи — він вочевидь сприймав отримане доручення дуже серйозно. На вигляд йому було років шістнадцять, а це нещасливий вік.

— Як ти так легко залізла на стіну? — запитав підліток.

— Уся річ у спритності, — відказала Цуп. — І плювках.

Той насупився.

— Еге, чарівних плювках.

Хлопець, здавалося, повірив. Ну й ідіот!

— Тобі тут, певне, незвично? — запитав парубійко. — Себто на чужині?

Цуп виділялася. Пряме чорне волосся, яке сягало до пояса (вона носила його розпущеним), смаглява шкіра, округле обличчя. Кожен одразу впізнавав у ній решійку.

— Не знаю, — відказала дівчинка, підходячи до дверей. — Серед своїх я ще ніколи не бувала.

— То ти не з островів?

— Ні. Я виросла в Ралл-Елорімі.

— У… Місті тіней?

— Еге.

— А воно…

— Еге — саме таке, як про нього розповідають.

Цуп визирнула з дверей. Гукін і решта відійшли хтозна-куди. Коридор був із бронзи — і стіни, і геть усе — але по центру тягнувся червоно-синій килим із численними дрібними візерунками ліан. На стінах висіли картини.

Дівчинка відчинила двері навстіж і ступила в коридор.

— Цуп! — Племінник ватажка метнувся до дверей. — Нам було сказано чекати тут!

— І що?

— І те, що нам треба чекати тут! Ми ж не хочемо шукати пригод на голову дядька Гукіна?!

— А навіщо ж забиратися в палац, коли не шукати пригод? — Вона похитала головою. Ну й публіка ці зломщики! — Навкруги отирається стільки багатіїв, що тут має бути цікаво.

А ще тут мала бути дуже смачна їжа.

Дівчинка тихенько вийшла в коридор. В’юнок розростався підлогою поруч неї. Цікаво, що племінник ватажка не залишився в спальні, а несподівано для Цуп рушив слідом.

— Нам не слід цього робити, — мовив він, проминаючи ледь прочинені двері, за якими хтось шурував.

Гукін і його люди, дорвавшись, гребли все, що під руку траплялося.

— То повертайся, — прошепотіла Цуп. Вони дійшли до сходового майданчика. Широкими