Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Гукін підвів на неї очі.

— А її ми навіщо взяли?

— Вона стане в пригоді, — відказав Тиґзікк. — От побачиш.

— Це ж просто дитина!

— Не дитина, а юнка — їй щонайменше дванадцять.

— Мені не дванадцять, — огризнулася Цуп, нависаючи над ними.

Ті підвели на неї голови.

— Дванадцять — нещасливе число, — пояснила дівчинка, здійнявши обидва розчепірені п’ястки. — Мені всього-на-всього ось скільки.

— Десять?.. — уточнив Тиґзікк.

— А що, виходить саме стільки? Тоді так. Десять і є. — Вона опустила руки. — Якщо літ не злічити на пальцях, то такий вік нещасливий.

І саме стільки їй було вже третій рік. От халепа!

— Схоже на те, що людей у нещасливому віці є багатенько, — весело зауважив Гукін.

— Ще б пак, — погодилася Цуп.

Вона знову окинула поглядом територію за стіною, а відтак озирнулася в бік міста — туди, звідки вони прийшли.

Одною з вулиць, що вели до палацу, простував чоловік. Його темне вбрання зливалося з мороком, але срібні ґудзики зблискували щоразу, коли він проходив повз вуличні ліхтарі.

«Буря забирай! — подумала Цуп, і її спину продерло морозом. — Я так і не відірвалася від нього».

Вона опустила очі на чоловіків під стіною.

— То ви йдете чи ні? Бо я вже пішла.

І вона, перемахнувши через гребінь, зіскочила на палацове подвір’я й присіла, відчуваючи під ногами холодну поверхню. Еге, метал. Навіть подвір’я з бронзи. Багатії, вирішила вона, люблять доводити все до абсурду.

Коли хлопці нарешті припинили сперечатися й полізли на стіну, перед Цуп виріс із темряви звивистий жмуток ліан — наче струмочок розіллятої води, що намацує собі шлях. Сям-там із них прозирали шматочки чистого кришталю — наче вкраплення кварцу в загалом темному камені. Вони були не гострі, а гладенькі, наче шліфоване скло, і не сяяли Буресвітлом.

Ті ліани росли надзвичайно швидко й, хитромудро переплівшись між собою, утворили обличчя.

— Господарко, — промовило воно, — чи розумно це?

— Привіт, Спустошувачу, — відказала Цуп, окидаючи поглядом територію.

— Я не Спустошувач, — відказало обличчя, — і вам це відомо… Не… не кажіть більше такого!

Дівчинка широко всміхнулася.

— Ти мій ручний Спустошувач, і жодним брехням цього не змінити. Попався, який кусався! Жодних більше крадіжок душ — ми тут не для цього. Просто поцупимо те-се — така дрібна злодійщина нікому не зашкодить.

Лице з ліан (що називало себе В’юнок) зітхнуло, а Цуп метнулася бронзовим долом під дерево — звісна річ, також бронзове. Для проникнення в палац Гукін обрав найтемнішу частину ночі — між місяцями — але в небі не було ні хмаринки, й зоряне світло давало достатню видимість.

В’юнок приріс до неї, залишивши невеличкий слід із ліан, яких люди, здавалося, не помічали. За кілька митей їхнє гудиння затвердівало, неначе на короткий час кристалізуючись, а потім розсипалося на порох. Сторонні це, бувало, помічали — але самого В’юнка, поза сумнівом, не бачили.

— Я спрен, — промовив той до дівчинки, — і належу до гордого та шляхетного…

— Тс-с, — урвала його Цуп, визираючи з-за бронзового дерева.

Попереду під’їзною доріжкою котив відкритий екіпаж, везучи якихось впливових азішів. Це було видно з одягу — просторих сюртуків вільного крою з широченними рукавами й контрастними візерунками. Всі пасажири мали вигляд дітлахів, які дорвалися до батьківського гардероба. А втім, капелюхи в них були фасонисті.

Решта злодіїв пересувалися досить скрадливо, тримаючись за дівчинкою. Насправді не такі вже вони й недолугі — навіть якщо до пуття не вміють вилізти на стіну.

Крадії зібралися довкола Цуп. Тиґзікк, підвівшись, обсмикнув і розгладив сюртук — дешеву імітацію мундирів державних чиновників. Тут, в Азірі, державна служба чимало важила. А всякого, хто не мав до неї стосунку, називали «приватником» — хай що означало це слово.

— Готовий? — спитав Тиґзікк у Максина, котрий також модно вбрався.

Той кивнув, і обидва подалися праворуч, прямуючи до палацового скульптурного парку. Там, певне, сновигатимуть великі цабе, гадаючи, хто ж стане наступним Верховним.

Небезпечна посада. Двоє попередніх Верховних позбулися голів — їх зітнув Сколкозбройцем якийсь бовдур у білому — і то останній із них не протримався навіть двох днів!

Коли Тиґзікк і Максин пішли, Цуп залишилося морочитись із чотирма крадіями: Гукіном, його племінником і двома худорлявими, небагатослівними братами, які раз по раз сягали під сюртуки по ножі. Їй це було не до вподоби: злодіям не можна залишати за собою трупи — це занадто просто. Якщо будь-якого свідка можна просто вбити, зникає азарт.

— Ти ж можеш допомогти нам із проникненням, правда? — звернувся до дівчати Гукін.

Цуп демонстративно закотила очі й кинулася бронзовим подвір’ям до головної будівлі палацу.

«На вигляд справжнісінька цицька…»

В’юнок зміївся долі поруч неї, і його ліани сям-там відрощували крихітні шматочки чистого кришталю. Він звивався прудко — але не рухався, а ріс. Ну й дивні вони, ці Спустошувачі.

— Ви ж розумієте, що я вас не обирав, — промовив В’юнок, і в ліанах на ходу з’явилося лице. Коли він говорив, це породжувало чудернацький ефект: гудиння за ним заповнювала низка застиглих облич. Рот поруч дівчинки ріс так швидко, що, здавалося, ворушився. — Я хотів обрати поважну матрону-іріалійку. Бабусю, вмілу садівницю. Але ні — Коло сказало, що обрати треба вас. Вона, мовляв, ходила на пошуки Старої магії, і наша мати благословила її. «Вона ще мала, і ми зможемо її перевиховати», — сказали мені. Ще б пак, не їм же миритися з…

— Стули пельку, Спустошувачу, — прошипіла Цуп, притискаючись до палацової стіни. — Бо я скупаюся в свяченій воді і сходжу послухати проповідь. І, може, навіть погоджуся на обряд екзорцизму.

Вона боком скрадалася вздовж стіни, доки зрештою не зазирнула за ріг і не побачила там вартових у візерунчастих жилетах і головних уборах та з довгими алебардами. Цуп перевела погляд угору. Стіна випирала — пузата, мов скелебрунька — а потім скошувалася, відступаючи. Схопитися на тій гладенькій бронзі було ні за що.

Дівчинка зачекала, доки вартові підуть собі далі.

— Гаразд, — шепнула вона до В’юнка. — Робитимеш, як я скажу.

— О ні.

— Робитимеш, як миленький, бо я тебе впіймала — достоту як у переказах.

— Я сам до вас прийшов, — відказав В’юнок. — Ось звідки ваші здібності — від мене! Ви хоч би слухаєте, що я вам…

— На стіну, — скомандувала Цуп, показуючи пальцем.

В’юнок зітхнув, але скорився й поповз по стіні широким плетивом петель. Дівчинка підстрибнула й схопилася за гудиння, яке поприставало до поверхні тисячами розгалужених стеблин із дископодібними присосками. «Спустошувач» снувався попереду, утворюючи якусь подобу драбини.

Підніматися по ній було нелегко. Ба більше, через виступ на стіні й маленькі розміри В’юнкових «зачіпок» лізти було ой як важко. Але Цуп таки впоралася, видершись аж ген під самий купол будівлі, де на припалацову територію виходили віконця.

Дівчинка глянула в бік міста. Жодного сліду того чоловіка в чорному мундирі. Може, вона нарешті відірвалася від нього?

Крадійка знову обернулася до вікна й уважно його оглянула. Воно виходило на схід, але мало надійну дерев’яну раму, засклену товстими шибками. Нечесно, що Азімір так добре захищений від стихій.