Лев Миколайович Толстой - Війна і мир 3-4

— Я не міг, їй-богу! А як Петя?

— Тепер нічого, ходімо. Як тобі не совісно! Якби ти міг бачити, яка я без тебе, як я мучилась...

— Ти здорова?

— Ходімо, ходімо, — казала вона, не випускаючи його руки. І вони пішли в свої кімнати.

Коли Микола і його дружина прийшли відшукувати П’єра, він був у дитячій і тримав на своїй величезній правій долоні грудного сина, який прокинувся, і гуцав його. На широкому обличчі його з розтуленим беззубим ротом застигла весела усмішка. Буря вже давно вилилася, і яскраве радісне сонце сяяло на обличчі в Наташі, яка зворушено дивилася на чоловіка й на сина.

— І добре все переговорили з князем Федором? — питала Наташа.

— Так, дуже добре.

— Бачиш, тримає (голову, мала на думці Наташа). Ну, як він мене налякав!

— А княжну бачив? Правда, що вона закохана в цього?..

— Правда, можеш собі уявити...

У цей час увійшов Микола з графинею Марією. П’єр, не спускаючи з рук сина, нагнувшись, поцілувався з ними і відповідав на розпити. Та, очевидно, незважаючи на багато чого цікавого, що треба було переговорити, хлопчик у ковпачку, з хиткою голівкою, заполонював усю П’єрову увагу.

— Який милий! — сказала графиня Марія, дивлячись на хлопчика і граючись з ним. — От цього я не розумію, Nicolas, — звернулась вона до чоловіка, — як ти не розумієш чарівності цих чудових створіннячок.

— Не розумію, не можу, — сказав Микола, холодним поглядом дивлячись на дитину. — Шматок м’яса. Ходімо, П’єр.

— І головне ж, він такий ніжний батько, — сказала графиня Марія, виправдуючи свого чоловіка, — та тільки коли вже рік або отак...

— Ну, П’єр прекрасно їх няньчить, — сказала Наташа, — він каже, що в нього рука якраз зроблена по задку дитини. Подивіться.

— Ну, тільки не для цього, — раптом сміючись сказав П’єр, перехоплюючи дитину і передаючи її няньці.

XII

Як у кожній справжній родині, в лисогорському домі жило разом кілька цілком різних світів, які, кожен зберігаючи свою особливість і поступаючись один перед одним, зливалися в одно гармонійне ціле. Кожна подія, що траплялася в домі, була однаково важлива, однаково радісна або сумна для всіх цих світів; але кожен світ мав цілком особисті, незалежні від інших, причини радіти чи сумувати з будь-якої події.

Так П’єрів приїзд був радісною, важливою подією, і таким він відбився на всіх.

Слуги — найвірніші судді панів, бо вони судять не за розмовами і виявленням почуттів, а за діями і побутом, — були раді з приїзду П’єра, тому що при ньому, вони знали, граф перестане ходити щодня по господарству і буде веселіший і добріший, і ще тому, що всім будуть багаті подарунки на свято.

Діти та гувернантки раділи з приїзду Безухова тому, що ніхто так не втягав їх у загальне життя, як П’єр. Лише він умів на клавікордах грати той екосез (єдина його п’єса), під який можна танцювати, як він казав, всілякі танці, і він привіз, певне, всім подарунки.

Миколенька, який був тепер п’ятнадцятилітнім худим, з кучерявим русявим волоссям і чудовими очима, хворобливим, розумним хлопчиком, радів тому, що дядьо П’єр, як він називав його, був об’єктом його захоплення і гарячої любові. Ніхто не прищеплював Миколеньці особливої любові до П’єра, і він тільки зрідка бачив його. Вихователька його, графиня Марія, всіх сил докладала, щоб змусити Миколеньку любити її чоловіка так само, як вона його любила, і Миколенька любив дядя; але любив з ледве помітним відтінком презирства. А П’єра він обожував. Він не хотів бути ні гусаром, ні георгіївським кавалером, як дядьо Микола, він хотів бути ученим, розумним і добрим, як П’єр. У присутності П’єра на його обличчі було завжди радісне сяйво і він червонів і задихався, коли П’єр звертався до нього. Він не пропускав жодного слова з того, що говорив П’єр, і потім з Десалем і сам з собою згадував і обмірковував значення кожного П’єрового слова. Минуле життя П’єрове, його нещастя до 12-го року (про які він склав собі з того, що чув, туманне поетичне уявлення), його пригоди в Москві, полон, Платон Каратаєв (про якого він чув від П’єра), його любов до Наташі (яку теж особливою любов’ю любив хлопчик) і, головне; його дружба з батьком, якого не пам’ятав Миколенька, — все це робило з П’єра для нього героя і святиню.

З уривчастих розмов про його батька та про Наташу, з того хвилювання, з яким П’єр говорив про небіжчика, з тієї обережної, благоговійної ніжності, з якою Наташа говорила про нього ж, хлопчик, який тільки-но починав догадуватись про любов, склав собі уявлення про те, що батько його любив Наташу і заповідав її, помираючи, своєму другові. А цей батько, якого не пам’ятав хлопчик, здавався йому божеством, якого не можна було собі уявити і про якого він інакше не думав, як з завмиранням серця і з слізьми суму та захоплення. І хлопчик був щасливим внаслідок П’єрового приїзду.

Гості були раді П’єром, як людиною, що завжди пожвавлювала і згуртовувала всяке товариство.

Дорослі домашні, не кажучи про дружину, були раді другом, при якому жилось легше і спокійніше.

Старенькі жінки були раді з подарунків і, головне, тому, що знову оживе Наташа.

П’єр почував ці різні погляди на нього різних світів і поспішав кожному дати очікуване.

П’єр, найнеуважніша, забудькувата людина, тепер, за списком, який склала дружина, купив усе, не забув ні комісій матері та брата, ні подарунків на плаття Бєловій, ні іграшок небожам, йому дивною здалася в перший час по його одруженні ця жінчина вимога — виконати і не забути всього того, що він узявся купити, і вразило серйозне засмучення її, коли він за першої своєї поїздки усе перезабув. Але згодом він звик до цього. Знаючи, що Наташа для себе нічого не доручала, а для інших доручала тільки тоді, коли він сам визивався, він тепер мав несподівану для самого себе дитячу приємність у цьому купуванні подарунків для всієї родини і ніколи нічого не забував. Коли він заслуговував на докори від Наташі, то лише за те, що купував зайве і занадто дорого. До всіх своїх вад, як на думку більшості, чи якостей, на думку П’єра, неохайності, опущеності Наташа приєднала ще скупість.

Відтоді, як П’єр став жити великим домом, сім’єю, що потребувала великих витрат,