Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, на Чабаницю з «Білим каменем», ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, – а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.

Скрикнув би – та боїться. Вона зараз щезне… В нім аж серце б’ється.

Лежить, не рухається…

Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так, в покорі схилений, просто проти неї.

– Туркине!

Вона побачила. Скорше, ніж гадав, пізнала по коні, серцем відгадала.

– Ти тут? – питає і вже дивується бровами. Все така, як завше, він се вже відчув.

– Добрий день тобі, Туркине, коли вже себе так звеш, – починає він і випростується проти неї. Може, хоч сьогодні буде вона інша.

– Я прийшла тебе бачити, – каже вона просто і дивиться йому в очі, але знов бліда чомусь аж до уст.

Він упав, кланяється, мов перед царівною.

– Не кланяйся мені стільки, мені доста раз. Лиш моїй мамі кланяються більше. Її звуть панею.

– А тебе?

– Я – Туркиня!

– Чому ж вже так?

– В мене от, – каже і показує на золоті півмісяці в ухах, – турецькі ковтки.

– Хто тебе так охрестив? – питає.

– Люди в селі. Ти не чув про мене? – питає.

– Ні.

– Не буваєш в нашім селі в Б…?

– Бував щось разів кілька, звичайно ходжу більше на угорську сторону. Був раз і на храму в вашім селі, але тебе тоді не бачив.

– Або ти ніби знаєш? – каже і чогось заздалегідь усміхається.

– Чому смієшся?

– А чому би ні?

Він уразився.

– Гляди, – каже і морщить брови, – щоб часом люди не посміялися з тебе.

– З мене ні, – каже вона певно і гордо.

– Ов-ва! – наслідує він її.

Вона не зважає.

– А про тебе я, здається, чула, – обзивається відтак, – та лиш не бачила і не знала, як тебе звуть.

– Гриць, – каже на те він.

– Ти вже це казав, – відповідає. – Але ваше село велике і багато людей так зветься.

– Гриць… Гриць, – притакує він і вдарився по грудях. – Той, що має всі дівчата за собою, що гуляє, як ногами пише, що на все село найкраще на трембіті грає… той Гриць. Сеї зими буду, може, і в вашім селі, – додав потім. – Один мій товариш має там вуйка, і той переказував, аби він прийшов до нього, має для нього гарну і добру дівчину. Тоді гляди… – грозить він, а усміх ховається в нього під чорним вусом, украшує його лице.

Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.

– Нічого. Будемо любитися.

Вона мовчить, а відтак обзивається:

– Чи ти також посвистуєш собі з тих дівчат, яких перестаєш любити?

– А що, – відповідає він. – Буду плакати? Хіба за тобою плакав би – бо ти он яка красна!

Вона подивилася на нього великими очима, а відтак, мов несвідомо, хапається за червоні маки і, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю.

– А що роблять ті, з яких ти посвистуєш? – питає далі і впиває вигребущо в його лице свої чорні очі.

– Або я їх маю вчити? – відповідає. – І в них є свій розум, як і в мене свій. Мене ніхто не вчить. Неук я.

– Хіба ідуть світами, – каже задумливо, півголосом.

– Не журися ними, – потішає і, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очі.

– З мене не будеш посвистувати, – відповідає нараз твердо, рішуче, та проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах.

– З тебе ні, – каже він впевняючим голосом. – Ти моя зозулька.

– Ти! – каже вона нараз понуро і простягає відпорно проти нього руки, так що її розпростерті пальці опираються об його груди. – Ти!!!– повторює ще раз. – Ти знаєш що?

– Знаю, – відповідає і сміється очима. – Ти красна, мов бояриня, і тебе я люблю!

– Ов-ва! – обзивається вона.

– Ов-ва? – повторює він запитуюче, і крізь його голос зойкнув жаль. – Гей, Туркине, Туркине, – додає він, погрожуючи голосом і очима, – щастя твоє, що ти красна, а то…

Вона хапається за уха і завважує, що цвітів нема.

– А он, на землі, – каже він нараз чомусь з покорою, що старається з’єднати собі її ласку.

– Самі випали? – питає ніби себе, не спускаючи з нього очей.

– Ти, – каже він далі, – така красна, що тебе одну я люблю.

– О… о… о! – викликує вона болісно і згинається по червоні цвіти маку.

– Не віриш?

– Що маю вірити? – питає і підсуває зчудовано чорні свої брови.

– Що тебе одну люблю.

– Мене?

– Тебе.

– І ти красний, – каже вона просто, – але мені тяжко на душі.

– Чому? – питає він щиро і нараз обіймає її за шию. – А он мені не тяжко.

Вона виховзується.

– З тобою мені тяжко.

– Зо мною?

– Так. Я прийшла тобі сказати, що більше вже не прийду.

– Та зате я прийду, – відказує він.

– Куди?

– Всюди – де ти будеш.

– Ба не всюди прийдеш.

– Прийду, як раз кажу.

– І до нашої хати?

– І до вашої хати. Та де ваша хата?

– Коло млина над рікою. Знаєш?

– До Іванихи Дубихи? – питає він зчудовано. – Так?

– Так. Вона моя мати.

– То гонорна пані, – відповідає і майже свиснув. – Здалека кусає.

– Моя мама богомільна, робить людям добре, саму правду любить.

– Та що з того? – обзивається він.

– Ніщо. І тихо в нашій хаті, лиш вона та я і святі ікони; красно так і любо…

– Ще тебе в черниці дасть, – жартує він.

– Може, й дасть, якщо коли захочу.

– Як не посватаю.

Вона спаленіла.

– Чи підеш за мене?

– Як захочу, піду.

– Ов-ва? – наслідує її знов.

– Ов-ва! – обзивається вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз додає спокійно: – Іди собі!

– Піду, коли схочу, не розкажеш мені, хоч ти і Дубівна!

– А мені ліпше, як тебе не бачу, – обізвалася вона зі спущеними вділ очима. І з тими словами завертається, іде.

– Туркине! – кликнув він з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється коло неї. – Зозулько!

– Хочеш свиснути? – питає вона і прошибає його великим, допитливим, мов остерігаючим поглядом.

– Туркине!

– Іди собі! – майже молить. – Мені тужно, мені тяжко. Мені сто раз ліпше, як тебе не бачу. Грицю! Іди, іди собі! Мені так тяжко… іди!

– Дурна ти! – обзивається він.

– Гадаєш, я не кажу правду? – відповідає і, станувши близько перед ним, дивиться великими щирими очима з блідого свого лиця, і ще й додає: – І не вижидай мене більше, бо я вже не прийду.

– Прийди, прийди, зозуле! – просить він покірно і схиляється низько перед нею. – Прийди і закукай тут лісом, а я буду тут ждати.

Нараз, поки він спостеріг, спам’ятався, вона відвернулася живо від нього і, не оглянувшись більше ані разу, розділила смерекові галуззя, пурхнула між них, мов та птаха, і зникла… неначе її й не було.

Він не смів чомусь піти за нею. Згадав її матір-паню, не хотів і її дразнити і остався, де стояв. Відтак вернув до коня, обняв,