Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

Удома Еллісон лежала на боці в ліжку й визирала у вікно на місяць. Вона заледве усвідомлювала, що ліжко Гаррієт стоїть порожнє — розібране догола, забльовані простирадла скидані купою на підлозі. У голові вона собі співала — не пісню, а радше імпровізовану послідовність низьких нот, які з різними варіаціями монотонно повторювалися вище й нижче, знову й знову, ніби спів якоїсь жалібної нічної птахи. Їй майже не важило, там Гаррієт чи не там; але перегодя, натхненна незворушністю іншого боку кімнати, вона почала підмугикувати, випадковими звуками й фразами, що круговертю летіли в темряву.

Їй важко давався сон, хоч Еллісон і не розуміла чому. У сон вона завжди втікала; він розкривав перед нею обійми, щойно вона торкалася подушки. Але тепер вона лежала на боці, з розплющеними очима й непотривожена, мугикала щось сама собі в темряві; а сон обернувся на тінисту бездумну далечінь, за­виток диму на покинутих горищах і спів моря в перламутровій мушлі.

Еді пробудилася на розкладачці біля ліжка Гаррієт від світла в обличчя. Було пізно: наручний годинник показував 8:15, а о де­в’ятій у неї запланована зустріч із бухгалтером. Вона підвелася й сходила в туалет, але вимучене, знекровлене відображення в дзеркалі змусило на мить спинитися: здебільшого винувате було флуоресцентне світло, та все-таки.

Вона почистила зуби й наполегливо взялася працювати над обличчям: підводила олівцем брови, малювала губи. Еді не довіряла лікарям. З її досвіду, вони не слухають, а натомість напиндючено походжають і вдають, ніби знають усі відповіді. Вони роблять передчасні висновки, ігнорують те, що не вписується в їхні теорії. А цей лікар, до всього іншого, ще й іноземець. Щой­но він, цей лікар Даґу чи як там його прізвище, зачув слово «судо­ми», усі інші симптоми дитини стали беззмістовними; вони стали «сумнівними». «Сумнівними, — роздумувала Еді, виходячи з ванної й оцінюючи сплячу онуку (уважно й зацікавлено, ніби Гаррієт — то недужий чагарник або загадково ослабла домашня рослина), — бо в неї точно не епілепсія».

Вона ще трохи вивчала Гаррієт, з академічним інтересом, а тоді повернулася в туалет, щоб одягнутися. Гаррієт дитина загартована, тож Еді не побивалася через неї надміру, хіба якось узагальнено. Насправді ж її турбував — і не давав склепити очей більшу частину ночі на розкладачці — катастрофічний стан доньчиного будинку. Роздумуючи про це зараз, Еді зрозуміла, що нагору вона фактично не навідувалася, відколи Гаррієт була ще зовсім малявкою. Шарлотта завжди була барахольницею, і після смерті Робіна ця схильність (як розуміла Еді) лише посилилася, але стан будинку шокував її цілком і повністю. Свинюшник: іншим словом його назвати було неможливо. Не дивно, що дитина захворіла, коли всередині повсюди височіють гори сміття й непотребу; дивовижно, що вони не всі втрьох загриміли у лікарню. Еді — застібаючи сукню на спині — закусила зсередини щоку. Брудні тарілки, гори газет, цілі вежі газет, які безперечно приваблюють паразитів. Що найгірше — запах. Поки Еді спала без сну, крутилася туди-сюди на горбкуватій лікарняній койці, у голові в неї пробігали всі можливі неприємні сце­нарії. Дитина могла отруїтися або заразитися гепатитом, її міг під час сну вкусити щур. Еді була надто ошелешена й соромилася ділитися такими підозрами з якимсь незнайомим лікарем — і ці відчуття досі не відпускали її, навіть у прохолодному світанку. Що їй сказати? «А, до речі, лікарю, у моєї доньки весь дім забитий мотлохом»?

Там точно є таргани, і то ще не найгірше. Щось треба зробити, доки Ґрейс Фонтейн чи якась інша допитлива сусідка не викликала Департамент здоров’я. Суперечки з Шарлоттою призведуть лише до виправдовувань і сліз. Звертатися до перелюбника Дікса ризиковано, бо якщо дійде до розлучення (а може й дійти), цей свинюшник лише додасть йому балів у суді. На біса Шарлотта звільнила ту кольорову жінку?

Еді заколола волосся ззаду, ковтнула кілька пігулок аспірину й запила склянкою води (після ночі на койці добряче боліли ребра) й повернулася в палату. «Усі дороги ведуть у лікарню», — подумала вона. Після смерті Ліббі вона щоночі поверталася туди у своїх снах, — блукала коридорами, каталася вгору-вниз на ліфті, шукала поверхи й палати, яких не існувало, — а зараз день, і от вона знову тут, у палаті, дуже схожій на ту, у якій померла Ліббі.

Гаррієт досі спить — і добре. Лікар сказав, що вона проспить більшу частину дня. Після бухгалтера й чергового ранку, змарнованого на опрацювання фінансових документів судді Кліва (написаних фактично тайнописом) їй доведеться зустрітися з юристом. Він закликає її укласти угоду з тим капосним містером Ріксі — що зовсім непогано, якби його «розумний компроміс» не залишав її буквально в злиднях. Занурившись у думки (містер Ріксі навіть сам ще не схвалив той «розумний компроміс»; сьогодні вона дізнається його думку), Еді востаннє глянула на себе в дзеркало, взяла сумочку, вийшла з палати й не помітила священника, що швендяв у кінці коридору.

Простирадла були пахучі й прохолодні на дотик. Гаррієт купалася в ранковому світлі, міцно заплющивши очі. Їй снилися кам’я­ні сходи в погожому трав’янистому полі, сходи, що вели в нікуди, покришені від віку настільки, що їх можна було сприйняти просто за скидані й потонулі у дзвінкому пасовищі брили. У згині ліктя мерзенно бриніла срібна прохолодна голка, від якої крізь стелю й далі в білі хмари сну закручувався громіздкий механізм.

Кілька хвилин вона висіла між сном і пробудженням. По підлозі застукали кроки (холодні коридори з відлунням, наче в палацах), і вона постаралася лежати якомога спокійніше, з надією, що якась добра офіційна людина підійде й помітить її: Гаррієт маленька, Гаррієт бліда й хвора.

Кроки наблизилися до ліжка й спинилися. Гаррієт відчула, як новоприбулий нахиляється до неї. Вона лежала непорушно, повіки тріпотіли, а вона не заважала себе вивчати. Тоді розплющила очі й нажахано шарпнулася від священника, чиє обличчя зависло за якихось кілька сантиметрів від її. Шрам світився ясною червоною борідкою індика; під розплавленою тканиною перенісся мокро й люто блимало око.

— Тихенько, ясно? — сказав він, сіпнувши головою, наче папуга. Голос у нього був високий і співучий, у ньому вчувалася загроза. — Шуміти ж нужди нема, шо нє?

Гаррієт хотілося пошуміти — пошуміти добряче. Вона втупилася в нього, заціпенівши зі страху й нерозуміння.

— Я знаю, хто ти. — Під час розмови рот у нього майже не рухався. — Ти тої ночі була коло Місії.

Гаррієт скосила погляд на порожній