Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

— Еді! Ні! Вони тут! Не лишай мене! Не…

— Я повернуся… Послухай мене, — сказала Еді, підіймаючи підборіддя, гостро й чітко розрубуючи голосом панічне варнякання Гаррієт. — Мені треба відвезти Еллісон, а тоді заїхати додому дещо взяти. — Вона обернулася до медсестри. — Поставите мені у неї в палаті койку?

— Звісно, мем.

Гаррієт потерла місце уколу на руці. Койка. Те слово заспокоювало, ніби з колискової, наче льоля, наче бавовна, наче її старе дитяче прізвисько: Готтентот. Вона буквально відчувала його присмак на язиці, те кругле солодке слово: гладеньке й тверде, темне, наче цукерка з солодовим молоком.

Вона всміхнулася до усміхнених облич за столом.

— Отепер хтось уже й спати хоче, — почула вона голос медсестри Бонні.

Де ділася Еді? Гаррієт щосили старалася не склеплювати очей. Її причавило безмежними небесами, хмари проносилися казковою темрявою. Гаррієт заплющила очі й побачила, як гойдається гілля дерев, і незчулася, як заснула.

Юджин бродив прохолодними коридорами, склавши руки за спиною. Коли нарешті прибула санітарка й повезла дитину з оглядової, він поволікся за ними на близькій дистанції, щоб подивитися, куди її заберуть.

Санітарка зупинилася біля ліфта й натиснула кнопку. Юджин обернувся й пройшов коридором до сходів. Вигулькнувши з лунко­го сходового майданчика на другому поверсі, він почув, як теленькнув дзвоник, а тоді в кінці коридору ногами вперед із-за неіржавких дверей виникла каталка, в голові якої маневру­вала санітарка.

Вони покотили вперед коридором. Юджин зачинив металеві протипожежні двері якомога тихіше і — цокаючи взуттям — подибав за ними, дотримуючись невимушеної дистанції. З безпечної віддалі він відзначив, у яку палату завезли дівчинку. Тоді подався геть, назад до ліфта, де довго розглядав виставку дитячих малюнків, пришпилених до дошки оголошень, а також освітлені цукерки в гулкому автоматі з перекусками.

Він завжди чув, що подейкують, мовляв, собаки виють перед землетрусом. Що ж, останнім часом, коли ставалося або от-от мало статися щось погане, обов’язково десь неподалік опинялася ця темноволоса дитина. І це справді була та дитина, жодних сумнівів. Він її добре роздивився перед Місією, того вечора, коли його вкусила змія.

І от вона знову тут. Він ніби ненароком минув відчинені двері її палати й пройшовся по ній поверховим поглядом. З ніші в стелі лилося приглушене світло, що поступово заглиблювалося в тінь. У ліжку було важко щось розгледіти, окрім дрібної кучугури покривал. Вище — до світла, ніби медуза, що зависла в стоячій воді, — плавав прозорий пакет крапельниці, наповнений безбарвною рідиною, від якого тягнувся мацак.

Юджин підійшов до фонтанчика з водою, попив, трохи постояв, оцінюючи стенд «Маршу десятицентовиків»149. Зі своєї позиції він спостерігав, як заходять і виходять медсестри. Та коли Юджин знов підібрався до палати й запхав туди голову, то побачив, що дівчинка не сама. Усередині також метушилася чорна санітарка, ставила розкладачку й зовсім не реагувала на Юджинові запитання.

Юджин загаявся, намагаючись не надто впадати в очі (хоча в порожньому коридорі це, звісно, було складно), а коли нарешті побачив, що медсестра повертається з повним оберемком паперів, зупинив її перед дверима.

— Хто ця дитина? — запитав він своїм якнайприязнішим голосом.

— Звуть Гаррієт. Вона з якихось Дюфренів.

— А. — Прізвище йому здалося знайомим; чому саме, він точно не знав. Подивився повз медсестру, в палату. — З нею шо, нікого нема?

— Батьків я не бачила, лише бабцю. — Медсестра відвернулася, непрозоро натякаючи на завершення розмови.

— Ото бідося, — мовив Юджин, не маючи бажання так просто припиняти розмову, і запхав голову в одвірок. — А шо з нею?

Медсестра ще не сказала ні слова, але з виразу її обличчя Юджин зрозумів, що зайшов задалеко.

— Вибачте. Мені не можна ділитися такою інформацією.

Юджин усміхнувся, сподіваючись, що вийшло приємно.

— Знаєте, — сказав він, — я розумію, цей шрам у мене на чолі не то щоби дуже гарний. Але він мене поганою людиною не робе.

Коли Юджин привертав увагу до своєї вади, жінки зазвичай трохи м’якшали, але ця тільки вирячилася на нього так, ніби він заговорив іспанською.

— Лиш спитатися хотів, — ласкаво додав Юджин і підніс ру­ку. — Вибачте, шо потурбував. Мем, — сказав він, ступаючи за нею. — Але медсестра вже зайнялася простирадлами. Він вагався, чи не запропонувати їй допомогу, але будова її спини натякала, що краще йому не випробовувати долю.

Юджин відплив назад до автомата з цукерками. Дюфрен. Звідки він знає це прізвище? Про такі речі питали Фариша; той знав, хто є хто в місті; він пам’ятав адреси, родинні зв’язки, скандали, геть усе. Але Фариш лежить унизу в комі й не мав би дожити до ранку.

Юджин зупинився навпроти ліфта, біля сестринського посту: нікого. Він нахилився трохи над стійкою і — вдаючи, що роздивляється фотоколаж, павучник у подарунковому кошику — чекав. Дюфрен. Ще до бесіди з медсестрою, той епізод у коридорі (і особливо літня жінка, бездоганний вигляд якої аж відгонив грошима й баптистською позицією) переконав його, що та дитина — не одна з Одемових, а це дуже зле, бо якби дівчинка належала Одему, це б гарно вписувалося в певні його підозри. Одем мав добру причину мститись і Фаришеві, і Денні.

Невдовзі медсестра вийшла з палати дитини, — а зайшовши в коридор, зиркнула на Юджина. То була вродлива дівчина, але від помади й мальовидла вся рум’яна, як коняча срака. Юджин обернувся, — невимушено, розв’язно хитнувшись, — а тоді подибав собі назад коридором і далі сходами, повз нічну медсестру (обличчя якої моторошно осявала настільна лампа), до безвіконної почекальні відділення інтенсивної терапії, де цілодобово тьмяним світлом горіли лампи з абажурами, де на дивані спали Ґам і Кертіс. Нема сенсу тинятися нагорі й привертати до себе увагу. Він туди