Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

Давай тоді в цю.

Гаразд, Арчі, цієї суботи.

Він зустрів її на вокзалі «Гранд-Централ», і, оскільки, не бачив її останні два з половиною місяці, його підбадьорило, до чого гарненькою вона зараз виглядала: гладенька, як кленовий сироп, шкіра ледь потемнішала після сонячного літа в Нью-Рошелі, де вона працювала молодшою вожатою та інструктором з плавання в денному таборі для маленьких дітей, від чого зуби в неї та білки очей сяяли з ще більшою ясністю, а проста біла блузка й текуча лазурна спідниця, які вона надягла того дня, пасували їй, вирішив він, як і рожево-червона помада, якою вона намалювалася, що додавало ще один мазок кольору до загальної картини білого, синього й коричневого, а оскільки день стояв теплий, вона підібрала темне волосся до плечей і заколола його вузлом танцівниці, від чого її довга, вишукана шия оголилася ззаду, і загальна картина так вразила Фергюсона, поки Селія йшла до нього й потискувала йому руку, що йому довелося нагадати собі, що вона для нього занадто юна, це в них усього лише дружня зустріч і не більше, і окрім цього першого рукостискання і того, котрим вони обміняються в кінці дня, він не повинен ні за яких обставин навіть думати про те, щоб розпускати руки.

Ось я, мовила вона. А тепер скажи мені, чому я тут.

Поки вони йшли містом на північ від Східної Сорок другої вулиці до кварталу між Шостою та Сьомою авеню по Західній П’ятдесят сьомій, Фергюсон намагався пояснити, що спонукало його потелефонувати їй ні з того ні з сього, та Селія зберігала скептичний настрій, її не переконували історії, що їх він їй розповідав, про те, чому закортіло її побачити, хитала головою, коли він видавав брехню на кшталт: я незабаром поїду до коледжу, і в нас не буде особливих можливостей бачитися з тобою цією осені, на що вона відповідала: Відколи це бачитися зі мною для тебе важливо? – на кшталт: Ми ж друзі, ні, так хіба цього не досить? – на що вона відповідала: А ми друзі? Ви друзі з моїми батьками, може, щось на кшталт друзів, але ти за останні чотири роки сказав мені загалом сотню слів, так чого б тобі водитися з людиною, про яку ти добре якщо знаєш, жива вона чи ні?

У дівчиськові є дух, сказав собі Фергюсон, це вже ясно, так що з цим розібрались. З неї вийшла горда, прониклива дівчина, яка не боялася висловлювати свої думки, проте разом із цією набутою впевненістю в собі вона набула талант ставити питання, на котрі не існує відповідей, принаймні – таких, які він міг би їй дати, не ризикуючи видатися недолугим. Як би не повернулася справа, йому доведеться уникати згадки про Арті в їхній дискусії, але тепер, коли вона кинула виклик його мотивам, він розумів, що йому доведеться вигадувати щось ліпше тих незграбностей, які він їй досі згодовував, – правдиві відповіді, всю правду про все до кінця, крім її брата, і тому він почав заново: сказав, що потелефонував їй того вечора, бо йому чесно хотілося бачити її наодинці, і причина у тому, що в нього таке відчуття, що їм пора встановити їхню власну дружбу сам на сам, незалежно від її батьків та її будинку в Нью-Рошелі. І надалі неохоче сприймаючи будь-які його твердження як хоча б віддалену чи можливу правду, Селія спитала, навіщо йому так напружуватися, з чого б це йому хотілося провести навіть мить свого часу з нею, звичайною старшокласницею, коли він уже на шляху до Принстона, і знову Фергюсон дав їй просту, правдиву відповідь: Тому що тепер вона доросла людина, мовив він, і все стало інакше, і надалі віднині все буде так само інакше. Вона набула хибної звички дивитися на нього знизу догори як на особу, набагато старшу від неї, але ж календар свідчить, що між ними усього два роки різниці, а зовсім скоро ці два роки не братимуться до уваги, і вони перетворяться на ровесників. Для прикладу Фергюсон завів мову про свого зведеного брата Джима, що старший від нього на повних чотири роки, проте один із найближчих його друзів вважає його цілковитою рівнею собі, і от тепер, коли Джим провалив свою військову медкомісію через хибно діагностовані шуми в серці і вибрав заняття науковою роботою в Принстоні, через що вони опиняться одночасно в одному студмістечку – з цим дуже повезло, – і планують бачитися якомога частіше і навіть на весну чи початок літа почали проектувати спільний похід: вирушити з Принстона до Кейп-Код пішки, весь шлях до найпівнічнішого кінчика мису, жодного разу не сівши до автомобіля, ні в поїзд, ні в автобус і вже ні в якому разі не сівши на велосипед.

Селія вже почала здаватися, однак сказала: Джим – твій брат. Тут усе інакше.

Зведений брат, відповів Фергюсон. І лише останні два роки.

Гаразд, Арчі, я вірю тобі. Однак тепер, якщо хочеш бути моїм другом, мусиш припинити поводити себе як мій старший брат, мій начебто старший брат. Розумієш?

Звичайно, розумію.

Більше ніякої братської туфти, ніякої туфти про Арті, бо так мені не подобається – і ніколи не подобалося. Це якась нудотина, це глупство, і нічого доброго ні мені, ні тобі не принесе.

Згоден, мовив Фергюсон, досить про це. Край на цьому.

Вони щойно звернули на захід з Медісон-авеню й пішли вниз П’ятдесят сьомою вулицею. Через п’ятнадцять кварталів сумнівів, збентеження й задерикуватих суперечок оголосили перемир’я, і тепер Селія посміхалася, Селія вислуховувала питання Фергюсона й казала йому, що, природно, їй відомо, що таке автомат, і, звичайно ж, вона чула про «Горна-і-Гардарта», але ні, визнала вона, наскільки пам’ятає, нога її в це місце жодного разу не ступала, навіть маленькою дівчинкою. Відтак вона запитала: А як там всередині і навіщо ми туди йдемо?

Побачиш, мовив Фергюсон.

Він жадав надати їй тепер повний кредит довіри, оскільки хотів, аби вона витримала випробування – аж до того, щоб трохи порушити правила й зарахувати небайдужість нарівні з нестримним, пристрасним захватом. Її дискваліфікують лише антипатія чи презирство, мовив він собі, дещо еквівалентне тій відразі, яку він побачив в очах Лінди Флагг, коли та озирнулася й побачила трьохсотфунтову чорну жінку, котра бурмотіла собі під ніс про мертве немовля Ісуса, але тут, не встиг він довести цю думку до якоїсь межі, вони вже підійшли до автомата і заходили в цю звихнуту блискучу коробку