Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

і будь-яка інша частина тіла, навіть шкіра, та от тепер уперше з того часу, як Фергюсон узагалі пам’ятав, як бував з ким-небудь, він робив це наосліп, що відтинало його від кімнати і від поточної миті, і навіть коли Флемінг попросив його взятися за його член і поплювати на нього, Фергюсона цілком там не було, його мозок виробляв образи, що не мали стосунку до подій на ліжку в його кімнатці на рю де л’Юніверсіте, в обіймах один одного ридали Одіссей і Телемах, Фергюсон пестив рукою округлі, мускулясті півмісяці гарненького заду Брайана Мішевського, котрий він ніколи більше не побачить і не торкнеться його, а бідолашка Джулія, прізвища якої він так і не дізнався, лежала мертва на голому матраці в себе в номері «Hôtel des Morts».

Тепер Флемінг просив Фергюсона увійти йому всередину, будь ласка, казав він, якщо твоя ласка, спасибі, поглибше до упору, і коли й далі сліпий Фергюсон вставив свій стояк у просторе дупло невидимого чоловіка, викладач рохнув, потім застогнав і не переставав стогнати, поки член Фергюсона рухався у нього всередині, хвиля напружених звуків агонії, котру ніяк не можна було ізолювати, адже Фергюсон не був до неї готовий, на відміну від очевидних образів, до яких він був готовий, і їх він спромігся стерти, та, навіть якби він заткнув собі вуха, звуки ці все одно були чутні, і ніщо не могло їх зупинити, а потім усе закінчилося, ерекція у Фергюсона м’якшала і слабшала, уже неможливо було її підтримувати, ні ерекцію, ні те, чим він займався, – все припинилося, він вислизав назовні, він закінчив, не кінчивши, та все одно закінчив із цим, закінчив назавше.

Даруйте, сказав він, я більше так не можу.

Фергюсон сів на ліжку спиною до Флемінга, і якось раптово його легені сповнив велетенський приплив повітря, сповнив так, що ледь горло не перехопило, а потім повітря з нього рвонулося одним тривалим схлипом, спазмом нудоти, гучним, як голосний кашель, гучним, як собачий гавкіт, обрублене виття, що пролетіло крізь дихальне горло, вирвалося в довколишній простір, а він залишився хапати ротом повітря.

Жодного відчуття гірше від цього. Немає гіршої ганьби.

Поки Фергюсон тихо плакав у долоні, Флемінг торкав його за плече і казав, що йому жаль, не слід було йому підійматися до кімнати й просити його цим зайнятися, це було неправильно, він не знав, як таке могло статися, та це не важить, вони просто забагато випили й втратили тверезий глузд, усе це помилка, і ось тобі ще тисяча франків, ось ще п’ятнадцять сотень франків, і прошу тебе, Арчі, сходи й витрати їх на що-небудь приємне для себе, на що-небудь, від чого будеш щасливий.

Фергюсон зліз з ліжка і згріб гроші зі столу. Не хочу я ваших смердючих грошей, сказав він, зминаючи купюри в кулаці. Жодного чортового франка.

І відтак, досі голий, підійшов до північного краю кімнати, відчинив обидві половинки довгого подвійного вікна, ступив на балкончик і жбурнув жмут банкнот у холодну січневу ніч.

5.4

Йому було вісімнадцять, а їй шістнадцять. Він починав навчатися в коледжі, а вона – в молодшому класі старшої школи, та, доки він потратив іще час на роздуми про неї, доки виділив ще одну секунду на те, щоб уявити можливе майбутнє, котре їм випаде чи не випаде одного разу розділити, він вирішив, що настав момент, аби піддати її випробуванню. Таке випробування три роки тому не витримала Лінда Флагг, а от Емі Шнайдерман і Дана Розенблюм витримали. Оті дві були єдиними дівчиськами, кого він коли-небудь кохав, і хоча кохав він обох, як раніше, але по-різному. Емі тепер була його зведеною сестрою і ніколи не любила його так, як її любив він, а Дана, хай і любила його більше, чим він коли-небудь заслуговував на чиюсь любов, – Дани більше не було, вона жила в чужій країні, назавше щезла з його життя.

Він знав, що у всьому цьому є якесь безумство, хитка логіка чотирьох ранку в цій думці – що він зможе розвіяти прокляття смерті Арті тим, що закохається в сестру свого мертвого друга, але там не тільки це, повторював він собі: був ще й істинний потяг до дедалі привабливішої Селії, котра вся пішла в свого худезного батька й не мала жодної генетичної подібності з міцною, повною матір’ю, та якою б гарною Селія не ставала і яким би гострим не був її розум, Фергюсон жодного разу не залишався з нею наодинці – жодного разу з самого дня похорон не розмовляв він із нею, при цьому ще й не спілкуючись з її батьками, і залишалося незрозумілим, з якого тіста вона була зліплена: чи була вона розсудливою й слухняною дівчинкою середнього класу, котра тихенько сиділа за столом на вечері, коли в Нью-Рошель приїжджав Фергюсон, чи ж особою, наділеною духом, особою, в котрій було щось таке, що змусило б його хотіти почати за нею упадати, коли прийде час.

Випробування він називав «Іспитом посвячення Горна-і-Гардарта».

Якщо перше відвідання автомата заворожить її так само, як його, оскільки всі його шкільні кохання були приблизно її віку, то двері залишаться відчинені, і він і далі думатиме про Селію й чекатиме, поки вона підросте.

Якщо ж ні, двері зачиняться, і він відкине цю безглузду фантазію щодо спроб виправити несправедливості світу і ніколи більше не задумається про те, аби ці двері відчинити.

Він потелефонував їй додому в Нью-Рошель у четвер після Дня праці. До Принстону йому не треба було їхати ще два тижні, проте безкоштовні школи вже працювали, і він сподівався, що Селія в суботу буде вільна, аби рушити з ним на денне побачення, а якщо не в цю суботу, то в наступну.

Коли Селія зняла трубку і почула його голос, вона вирішила, що він хоче поговорити з її матір’ю, домовитися щодо наступної вечері в них удома. Вона ледь не відійшла від апарату раніше, ніж він устиг вигукнути ні, йому хотілося поспілкуватися саме з нею, і, запитавши, як-то їй знову повернутися до школи (так собі) і які предмети в цьому році вона вибрала – біологію, фізику чи хімію (фізику), він запитав, чи не захоче вона зустрітися з ним у Манхеттені цієї суботи чи наступної – пообідати й сходити в кіно чи музей, чи ще щось таке зробити, що їй заманеться.

Ти, звичайно, жартуєш, мовила вона.

Чого б мені жартувати?

Ну, просто… гаразд, проїхали, неважливо.

То як?