Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

з хрому й скла, і перші ж слова, що вирвалися в Селії з уст, поклали край всім його переживанням, не встигли вони з нею навіть перетворити свої долари в нікелі. Грець йому, сказала вона. Що за дике й класне місце.

Вони всілися, узявши сендвічі, і почали розмовляти, головним чином – про літо, котре у випадку Фергюсона пішло на перевезення меблів з Річардом Брінкерстафом, поїздки на кладовище ховати свою бабусю та діда Джима й Емі та витвір його власної маленької саги «Мандри Мулігена», в котрій було задумано всього двадцять чотири частини, сказав він, кожна довжиною в п’ять-шість сторінок, кожна – звіт про мандрівку в іншу уявну країну, антропологічні звіти Мулігена Американському товариству переміщених душ, і тепер, коли дванадцять епізодів уже написані, він сподівався, що навчання в коледжі не стане для нього надто обтяжливим, і після того, як перебереться до Принстону, спроможеться творити й далі. Що стосується Селії, то вона не лише хлюпалася з дітваками в басейнах цілими днями, а ще й вчилася у вечірній школі коледжа Нью-Рошелі – тригонометрія й французька мова, а тепер, якщо отримала ці додаткові бали, зможе закінчити середню школу після свого молодшого класу, взявши по додатковому курсу в семестр, а отже, зможе поступити до коледжу наступної осені, і коли Фергюсон запитав: Навіщо так поспішати? – вона йому відказала, що її вже нудить від життя в цьому вбогому передмісті, і їй хочеться вибратися звідти і переїхати до Нью-Йорока, поступити в Барнард або в УНЙ, їй все одно куди, і поки Фергюсон слухав, як вона перелічує мотиви власної ранньої втечі, у нього виникло раптове запаморочливе відчуття, що він слухає самого себе, оскільки те, що вона казала й думала про власне життя, звучало майже точно так, як те, що він сам казав і думав уже багато років.

Та, замість того, щоби сказати їй комплімент – вона найрозумніша й найбільш честолюбива учениця на світі, – що, поза сумнівом, призвело б до якоїсь розмови про добрі оцінки Арті й про те, що успіхи в навчанні, схоже, передаються в них у родині по спадковості, він спитав у неї, чим їй хочеться зайнятися по обіді. Того дня демонстрували декілька фільмів, сказав він, і серед них – нову річ з «Бітлами» («Рятуйте!») та останнє кіно Годара, «Альфавілль», котре Джим уже переглянув і розповідав про нього безугавно, проте Селія вважала, що більше задоволення вони отримають від відвідання музея чи галереї, де можна й далі розмовляти один із одним, а не вимушено сидіти дві години в темряві, слухаючи, як спілкуються інші люди. Фергюсон кивнув і мовив: Добре підмічено. Вони можуть перейти на П’яту авеню, попрямувати геть від центру у «Фрик» і ввесь день провести там, споглядаючи Вермеєрів, Рембрандтів і Шарденів. Гаразд? Так, це було більше ніж гаразд. Та спершу, додав він, ще по чашці кави до того, як рушити в путь, і через мить він зіскочив зі стільця і зник разом з двома їхніми чашками.

Його не було всього хвилину, та за цей час Селія встигла помітити чоловіка за сусіднім столиком – маленького дідка, котрого раніше від її погляду закривало плече Фергюсона, і коли той вернувся з їхніми добавками кави й двома контейнерами вершків – помітив, що вона дивиться на дідка, дивиться з таким неспокоєм у погляді, що Фергюсон спитав у неї, чи все гаразд.

Мені його так шкода, мовила вона. Закладаюся, що він не їв цілий день. Сидить собі, дивиться у свою каву, наче боїться її пити, бо щойно кава закінчиться, у нього не лишиться грошей купити собі ще одну чашку, і йому доведеться піти.

Фергюсон, помітивши дідка, поки повертався до столу, відчував, що це буде неввічливо – повертатися й знову дивитися на нього, але так, ця особа привернула і його увагу: самотній і занедбаний, тертий життям, неохайний алкаш із брудними нігтями та обличчям сумного лепрекона, і Селія, можливо, має рацію – він щойно витратив свій останній нікель.

Гадаю, ми мусимо йому що-небудь дати, сказала вона.

Так, відповів Фергюсон, лише пам’ятаймо, що він цього в нас не просив, і якщо ми просто підійдемо та дамо йому грошей, бо нам його шкода, він може образитися, і тоді від усіх наших добрих намірів йому стане ще гірше, ніж є зараз.

Можливо, ти маєш рацію, мовила Селія, підносячи чашку до губів, та, з іншого боку, можливо й ні.

Вони допили каву й піднялися зі стільців. Селія розкрила сумочку і, коли вони рушили вбік дідка, що сидів за сусіднім столиком, засунула в неї руку, вийняла долар і поклала перед ним.

Будь ласка, сер, сказала вона, підіть купіть собі щось поїсти, і старий, схопивши долар і запхавши його собі до кишені, здійняв на неї погляд і відповів: Спасибі, міс. Хай Боженька вас благословить.

Потім буде потім, поза сумнівом – найприємніше і найпізнавальніше потім, потім нових днів і, ймовірно, навіть ночей із пречудовою, надалі-надто-юною-для нього Селією, а зараз – це зараз, і поки що світ зсунувся до журавлиних боліт і вологих низин центрального Нью-Джерсі, оскільки зараз весь світ зводиться до того, щоби бути одним із восьми сотень щойно прийнятих абітурієнтів і спробувати пристосуватися до нових обставин. Він уже розумів себе достатньо добре, щоб знати: як свій він сюди, ймовірно, не впишеться, в цьому місці виявиться щось таке, що йому не сподобається, – та водночас його переповнювала рішучість якомога більше отримати для себе з того, що йому сподобається, і от для цього він ще перед від’їздом до Принстону поклав собі п’ять особистих заповідей, п’ять законів, котрих мав намір дотримуватися увесь час, що його він там проведе.

1) Вихідні в Нью-Йорку щоразу і якомога частіше. Після раптової і трагічної смерті його бабусі в липні (застійна серцева недостатність) його дід, тепер удівець, дав йому ключі від квартири на Західній П’ятдесят восьмій вулиці разом із необмеженим правом користування вільною спальнею, а це означало, що він завше матиме місце для ночівлі. Обіцянка цієї кімнати являла собою особливу мить поєднання бажань і можливостей, оскільки майже кожну п’ятницю Фергюсон міг удень полишати студмістечко й сідати в одновагонний поїзд-човник з Принстона до Принстон-Джанкшн (відомого під назвою Убогість, як в убогім передмісті), а відтак пересаджуватися в потяг довший і швидший, що летів з півночі до середнього Манхеттену, на новий і потворний пенсильванський вокзал, якщо його порівнювати зі старим і гарним, котрий знесли в 1963 році; та хай йому чорт, цим архітектурним ляпсусам, – це однаково Нью-Йорк,