Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

— І що ж він тоді зробив? — стривожено бовкнув Баст за віддаленим кінцем шинквасу, театрально заламуючи руки. Шинкар зиркнув на свого учня.

Коб продовжив:

— Ну, він спершу вагається, а той чолов’яга підходить із ножем усе ближче, і Квоут розуміє, шо цей хлопака двічі не питатиме. Тож Квоут вдається до темної магії, яку знайшов схованою в таємній книзі в Університеті. Він промовляє три страшних таємних слова й викликає демона…

— Демона? — мало не запищав ковальчук. — Такого, як той…

Коб повільно захитав головою.

— Е, ні, цей взагалі не був схожий на павука. Він був страшніший. Цей повністю складався з тіней, а опустившись на того хлопа, вкусив його за груди, просто над серцем, а тоді випив з нього всю кров, як людина висмоктує сік зі сливи.

— Почорнілі руки, Кобе, — промовив Фурман з явним докором у голосі. — У хлопчини від твоєї оповідки будуть кошмари. Він рік проходить із цим клятим залізним дрючком, бо голова в нього буде забита твоєю маячнею.

— А я чув дещо інше, — повільно зауважив Ґрем. — Я чув, що горів якийсь будинок, там застрягла жінка, а Квоут викликав демона, щоб той захистив його від вогню. Тоді він забіг усередину, витягнув ту дамочку з вогню, і вона зовсім не обгоріла.

— Послухайте самі себе, — з відразою промовив Джейк. — Ви наче діти на Середзим’я. «Демони вкрали мою ляльку». «Демони розлили молоко». Квоут із демонами не знався. Він же вивчав в Університеті всякі імена, так? Той хлопака пішов на нього з ножем, а він прикликав вогонь і блискавку, достоту як Таборлін Великий.

— Це був демон, Джейку, — сердито відказав Коб. — Інакше це була б не історія, а казна-шо. Він викликав саме демона, а той випив у хлопаки всю кров, і всі, хто це бачив, перелякалися до холери. Хтось розповів про це священикові, тоді священики пішли до констебля, а констебль того вечора пішов і витурив його з удовиного шинку. Потім його запроторили до буцегарні за спілкування з темними силами й таке інше.

— Люди, мабуть, просто побачили вогонь і подумали, що то демон, — не здавався Джейк. — Ти ж знаєш, як люди мислять.

— Ні, не знаю, Джейкобе, — різко відповів Коб, схрестив руки на грудях і відкинувся на шинквас. — Чом би тобі не розказати мені, як люди мислять? Чом би тобі не взяти й не розповісти цю кляту історію повністю, доки…

Коб зупинився, почувши тупіт важких чобіт по дерев’яному настилу надворі. Ненадовго запала тиша, а тоді хтось почав вовтузитися з клямкою на дверях.

Усі, зацікавившись, розвернулися, щоб поглянути на двері, позаяк усі постійні клієнти вже були всередині.

— Два нових обличчя за один день, — м’яко промовив Ґрем, знаючи, що він зачіпає делікатну тему. — Може, застій у твоєму закладі скінчився, Коуте.

— То, певно, на дорогах стає краще, — промовив Шеп, не відриваючись від кухля, з ноткою полегшення в голосі. — Нам уже має хоч якось поталанити.

Ручка клацнула, і двері повільно розчахнулись, описавши неспішну дугу до стіни. Надворі у темряві стояв якийсь чоловік, що наче думав, заходити йому чи ні.

— Ласкаво просимо до «Путь-каменя», — гукнув шинкар із-за шинквасу. — Чим вам можна допомогти?

Чолов’яга вийшов на світло, і захват фермерів зів’янув: вони побачили шкіряний обладунок та важкий меч, по яких легко було впізнати найманця. Поодинокі найманці ніколи не були втішним видовищем, навіть за найкращих часів. Усі знали: різниця між безробітним найманцем і розбійником має передусім часовий характер.

Ба більше, було очевидно, що цей найманець переживає скрутні часи. Холоші його штанів біля щиколоток і груба шкіра шнурків на його черевиках були вкриті бурошипом. Сорочка в нього була з тонкого полотна, пофарбованого в темну королівську синь, але заляпана брудом і роздерта в чагарниках. Волосся він мав масне й закудлане. Очі в нього були темні й запалі, ніби він не спав кілька днів. Він зробив ще кілька кроків усередину шинку, не зачинивши за собою двері.

— Здається, ви чимало часу провели в дорозі, — весело промовив Квоут. — Не хочете випити чи повечеряти?

Найманець не відповів, і він додав:

— Утім, ніхто з нас би не образився, якби ви спершу трохи поспали. Здається, вам останні кілька днів було непереливки. — Квоут позирнув на Баста, який плавно встав із табурета й пішов зачинити парадні двері шинку.

Повільно оглянувши всіх, хто сидів за шинквасом, найманець пішов до порожнього місця між Хроністом і Старим Кобом. Квоут усміхнувся своєю найкращою шинкарською усмішкою, тим часом як найманець важко схилився до шинквасу й щось промимрив.

На іншому кінці зали застигнув Баст, який тримав руку на дверній ручці.

— Прошу? — перепитав Квоут, нахилившись уперед.

Піднявши очі, найманець зустрівся поглядом із Квоутом, а тоді оглянув простір за шинквасом. Очі в нього рухалися мляво, ніби на нього згубно подіяв удар по голові.

— Аетін тсе ктистой сктайвен вей.

Квоут нахилився вперед:

— Перепрошую, та чи не могли б ви повторити? — коли найманець не сказав більше нічого, він поглянув на інших людей біля шинквасу. — Хтось це розібрав?

Хроніст саме оглядав найманця — роздивлявся його обладунок, порожній сагайдак, сорочку з тонкого синього полотна. Погляд у писаря був напружений, але найманець, здавалося, цього не помітив.

— Це сіаруська, — упевнено промовив Коб. — Кумедно. Зовні він на шима не схожий.

Шеп засміявся й хитнув головою.

— Та нє. Він п’яний. Мій дядько так говорив. — Він штурхнув Ґрема ліктем. — Пам’ятаєш мого дядька Тема? Господи, ніколи не бачив, щоб людина так пила.

Баст потай зробив гарячковий жест, не відходячи від дверей, але Квоут цього не помітив, бо намагався привернути увагу найманця.

— Говорите атурською? — повільно вимовив Квоут. — Чого ви хочете?

Найманець одразу перевів погляд на шинкаря.

— Авой… — розпочав він, а тоді заплющив очі й схилив голову набік, неначе прислухаючись до чогось. Розплющив очі. — Я… хочу… — заговорив він млявим і сонним голосом. — Я… шукаю… — Він поступово замовк, а його розфокусований погляд безцільно заблукав залою.

— Я його знаю, — промовив Хроніст.

Усі повернулися до писаря.

— Що? — перепитав Шеп.

На обличчі Хроніста відобразився гнів.

— Цей хлопака й четверо його приятелів пограбували мене днів зо п’ять тому. Я його спершу не впізнав. Тоді він був чисто поголений, але це він.

За спиною в новоприбулого Баст зробив ще настирливіший жест, намагаючись привернути до себе увагу свого пана, але Квоут зосередився на одурманеному чолов’язі.

— Ви впевнені?

Хроніст різко, безрадісно засміявся.

— На ньому моя сорочка. Він її ще й зіпсував. Вона мені в цілий талант