Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

— Він і раніше такий був?

Хроніст хитнув головою.

— Аж ніяк. Як на бандита, він був майже ґречний. Я вирішив, що він раніше був невисоким офіцерським чином, а потім дезертирував.

Баст перестав подавати сигнали.

— Реші! — гукнув він із ноткою відчаю в голосі.

— Одну секунду, Басте, — відповів Квоут, намагаючись привернути увагу отетерілого найманця. Він помахав рукою в найманця перед обличчям, поклацав пальцями. — Агов!

Чолов’яга стежив очима за рухами Квоутової руки, але, здавалося, не усвідомлював нічого з того, що говорили довкола нього.

— Я… той… шукаю… — повільно вимовив він. — Я шукаю…

— Що? — роздратовано поцікавився Коб. — Що ви шукаєте?

— Шукаю… — загадково повторив найманець.

— Гадаю, він шукає мене, щоб повернути мені коня, — спокійно промовив Хроніст, наблизився до нього на півкроку й схопився за руків’я його меча. Різким рухом висмикнув його чи радше спробував це зробити. Замість того, щоб із легкістю вислизнути з піхов, він вийшов до половини й застряг.

— Ні! — скрикнув Баст на іншому кінці зали.

Найманець невиразно подивився на Хроніста, але навіть не спробував його зупинити. Незграбно стоячи й не відпускаючи руків’я його меча, писар потягнув сильніше, і меч повільно вийшов. Його широкий клинок був вкритий плямами засохлої крові та іржі.

Відступивши на крок, Хроніст заспокоївся й наставив меч на найманця.

— І мій кінь — це тільки початок. Потім він, гадаю, захоче повернути мені гроші й мило потеревенити з констеблем.

Найманець поглянув на вістря меча, що непевно гойдалося біля його грудей. Якийсь час його очі стежили за цим легким погойдуванням.

— Просто облиште його! — пронизливо закричав Баст. — Будь ласка!

Коб кивнув.

— Хлопчисько правий, Деване. У цього хлопа вавка в голові. Не наставляй на нього більше цю штуку. Він же може зомліти й нахромитися на нього.

Найманець із відсутнім виглядом підняв руку.

— Я шукаю… — промовив він, відмахнувшись від меча, як від гілки на своєму шляху. Хроніст шумно вдихнув і відсмикнув меч, коли найманець провів рукою по лезу клинка й поранився.

— Ти ба? — продовжив Старий Коб. — А шо я тобі казав? П’яний — сам собі ворог.

Голова найманця схилилася набік. Він підняв руку й оглянув її. Темна кров повільною цівкою стікала з його великого пальця, затримувалася на мить, а тоді капала на підлогу. Найманець глибоко вдихнув через ніс, і його осклілі запалі очі раптом різко сфокусувалися.

Він широко всміхнувся Хроністові, і його обличчя перестало бути невиразним.

— Те вараійн арой Сеаталой вей мела, — проказав він низьким голосом.

— Я… я вас не розумію, — збентежено промовив Хроніст.

Усмішка найманця зів’яла. Його очі стали холоднішими, у них з’явився гнів.

— Те-таурен скійрлоет? Амауен.

— Мені незрозуміло, що ви кажете, — відповів Хроніст. — Але ваш тон мені не подобається. — Він знову підняв меч, наставивши його на груди співрозмовника.

Найманець опустив погляд на важкий щербатий клинок, і його чоло спантеличено зморщилося. Тоді на його обличчі раптом відобразилося розуміння, і широка посмішка з’явилася знову. Він відкинув голову назад і розсміявся.

Цей сміх звучав не по-людськи. Він був диким і переможним, як пронизливий крик яструба.

Найманець підняв ушкоджену руку й узявся за кінець меча, рухаючись із такою раптовою швидкістю, що метал при цьому глухо задзвенів. Не перестаючи посміхатися, він посилив хватку й зігнув клинок. Кров з його руки потекла лезом меча й закрапала на підлогу.

Усі в залі отетеріло стежили за цим, не вірячи власним очам. Єдиним звуком було ледь чутне рипіння кісток пальців найманця об оголені краї клинка.

Дивлячись Хроністові просто в обличчя, найманець різко крутнув рукою, і меч зламався, дзенькнувши, як розбитий дзвоник. Поки Хроніст тупо витріщався на знищену зброю, найманець виступив на крок уперед і легко поклав вільну руку писареві на плече.

Хроніст здавлено скрикнув і відсахнувся так, наче його штрикнули розпеченою кочергою. Він шалено змахнув зламаним мечем, відбив руку і вгородив його найманцеві в зап’ясток. Обличчя найманця не виражало ні болю, ні страху, ні навіть усвідомлення того, що його поранили.

Досі тримаючи в закривавленій руці відламаний кінець меча, найманець підійшов до Хроніста ще на крок.

Тут з’явився Баст. Він буцнув найманця одним плечем, ударивши його з такою силою, що його тіло врізалося в шинквас із червоного дерева, розтрощивши один важкий табурет. Баст блискавично схопив найманця за голову обома руками й стукнув нею об край шинквасу. Вишкірившись, Баст знову завзято грюкнув головою супротивника об червоне дерево: другий раз, третій…

Далі, неначе Бастові дії розбудили всіх, у залі запанував хаос. Старий Коб відштовхнувся від шинквасу й відступив, перекинувши свій табурет. Ґрем заходився кричати щось про констебля. Джейк спробував кинутися до дверей, перечепився об перекинутий Кобів табурет і незграбно розтягнувся на підлозі. Ковальчук схопився за свій залізний прут і зрештою кинув його на підлогу. Прут покотився, описавши широку дугу, і зупинився під одним зі столів.

Баст перелякано верескнув. Його жбурнуло на інший кінець зали, і він приземлився на один із важких дерев’яних столів. Стіл під його вагою зламався, і Баст незграбно розлігся серед уламків, безвільний, як ганчір’яна лялька. Найманець зіп’явся на ноги, лівий бік його обличчя заливала кров. Він без сліду тривоги знову повернувся до Хроніста, досі тримаючи в скривавленій руці кінець зламаного меча.

За ним Шеп підняв ніж, який лежав біля з’їденого наполовину кружала сиру. Це був звичайний кухонний ніж із лезом завдовжки близько п’яді. Фермер із похмурим обличчям наблизився до найманця ззаду й завзято штрикнув його, повністю вгородивши коротке лезо в найманцеве тіло, між плечем і шиєю.

Найманець не повалився, а розвернувся й рубонув Шепа по обличчю зазубленим лезом меча. Бризнула кров, і Шеп затулив обличчя руками. Тоді найманець дуже швидко, наче ледве сіпнувшись, змахнув шматком металу й вгородив його фермерові в груди. Шеп, позадкувавши, наскочив на шинквас, а тоді звалився на підлогу. Між ребер у нього досі стирчав відламаний кінець меча.

Найманець підняв руку і з цікавістю торкнувся руків’я ножа, що стирчав із шиї в нього самого. Потягнув за нього, швидше спантеличившись, аніж розгнівавшись. Коли ніж не піддався, він іще раз дико, по-пташиному реготнув.

Фермер лежав на підлозі, задихаючись і стікаючи кров’ю, а найманець, здавалося, розгубився, неначе забув, що робить. Його очі повільно оглядали залу, ліниво минаючи поламані столи, чорний кам’яний камін, величезні дубові бочки. Нарешті погляд найманця зупинився на рудому чоловікові за шинквасом. Коли найманець зосередив на ньому увагу, Квоут не збліднув і не відступив. Їхні погляди зустрілися.

Найманцеві очі знову сфокусувалися, зосередившись на Квоутові.