Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

Коб відрекомендував усіх, а тоді знову повернувся до новоприбулого.

— Ти звідкіля, Деване? — запитав він.

— З-за Абатового Броду.

— Є звідтіль якісь новини?

Хроніст нервово засовався на табуреті, тим часом як Коут похмуро дивився на нього з-за шинквасу.

— Ну… дороги досить кепські…

Це спровокувало хор звичних скарг, і Хроніст розслабився. Поки вони ще бурчали, двері відчинились і зайшов ковальчук, схожий на хлопчиська й широкоплечий, із пропахлим вугільним димом волоссям. Поклавши на плече довгий залізний прут, він потримав двері для Фурмана.

— Ти на дурня схожий, хлопче, — буркнув Фурман, повільно пройшовши у двері. Він ішов із напруженою обережністю людини, що нещодавно травмувалася. — Як будеш і далі тягати цю штуку з собою, люди почнуть тебе сприймати як Вар’ята Мартіна. І будеш ти отим божевільним хлопчиськом із Ранніша. Хочеш чути це наступні п’ятдесят років?

Ковальчук присоромлено пересунув руку, якою тримав залізний прут.

— Хай балакають, — промимрив він із ноткою непокори в голосі. — Той павук мені сниться, відколи я пішов і подбав про Неллі. — Він хитнув головою. — Холера, як на мене, ти мав би нести по такому в кожній руці. Та тварюка могла тебе вбити.

Фурман проігнорував його і з напруженим обличчям сторожко пішов до шинквасу.

— Приємно бачити, що ти на ногах, Фурмане, — гукнув Шеп, піднявши кухоль. — Я гадав, що ти ще день-два полежиш у ліжку.

— Кількома стібками мене не зупинити, — відповів Фурман.

Баст демонстративно запропонував свій табурет постраждалому, а тоді тихцем сів якнайдалі від ковальчука. Усі тепло, неголосно привіталися.

Шинкар зник у підсобці й повернувся кілька хвилин по тому з тацею, навантаженою гарячим хлібом і мисками печені, що аж парували.

Усі слухали Хроніста.

— …якщо я нічого не плутаю, Квоут, коли це сталося, був у Северені. Він ішов додому…

— Северен тут ні до чого, — заперечив Старий Коб. — Це було біля Університету.

— Може, й так, — погодився Хроніст. — Хай там як, він ішов додому пізно ввечері, а на нього в провулку наскочили якісь бандити.

— Це було серед білого дня, — роздратовано зауважив Коб. — Посеред міста. Там була купа всякого люду, який усе бачив.

Хроніст уперто захитав головою.

— Я пам’ятаю, що то був провулок. Хай там як, бандити заскочили Квоута зненацька. Хотіли відібрати в нього коня. — Він зупинився й потер собі лоба кінчиками пальців. — Заждіть, це не так. Він не міг бути з конем у провулку. Може, він прямував до Северена.

— Я ж тобі казав: Северен тут ні до чого! — енергійно промовив Коб і, явно роздратувавшись, ляснув рукою по шинквасу. — Тейлу з тобою, просто стули писок. Ти все переплутав.

Хроніст ніяково зашарівся.

— Я про це чув тільки один раз, багато років тому.

Кинувши похмурий погляд на Хроніста, Коут грюкнув тацею об шинквас, і про історію негайно забули. Старий Коб узявся за їжу так швидко, що мало не вдавився, а запив її добрячим ковтком пива.

— Раз ти ше працюєш над вечерею, — сказав він Хроністові з певною напругою в голосі, витерши рота рукавом, — ти не був би проти, якби я продовжив історію? Ну, хай уже хлопчисько її почує.

— Якщо ви так уже впевнені, що її знаєте… — невпевнено промовив Хроніст.

— Звісно, я її знаю, — відповів Коб, розвернувши табурет так, щоб бачити більше слухачів. — Гаразд. Колись давно Квоут, як був ще зовсім шмаркачем, пішов до Університету. Але розумієте, в самому Університеті він не жив, бо був із простих. Він не міг собі дозволити тамтешні розкоші.

— Як це так? — запитав ковальчук. — Ти ж уже казав, що Квоут був такий розумний, що йому заплатили за навчання, хоч йому й було всього десять років. Йому дали й повний гаманець золота, і діамант завбільшки з суглоб його великого пальця, і зовсім молодого коня з новим сідлом і збруєю, і нові черевики, і повний мішок вівса, і ще купу всякого.

Коб замирливо кивнув.

— Так, це справді так. Але це було за рік чи два після того, як Квоут усе це отримав. І розумієш, він же віддав купу того золота якимось бідарям, у яких згоріли дощенту хати.

— Згоріли під час весілля, — втрутився Ґрем.

Коб кивнув.

— А Квоутові ж треба було їсти, винаймати кімнату й купувати ще вівса своєму коневі. Тому золото він до того вже геть-чисто проциндрив. Тож він…

— А як же діамант? — не вгавав хлопчисько.

Старий Коб ледь помітно насупився.

— Шоб ти знав, він віддав той діамант своєму особливому другові. Особливій подружці. Але це зовсім інша історія, і вона не стосується тієї, яку я зараз розповідаю. — Він сердито зиркнув на хлопчину, який присоромлено опустив очі та напхав рота печенею.

Коб повів далі:

— Квоут не міг собі дозволити університетські розкоші й тому жив у містечку неподалік, яке звалось Амарі. — Він недвозначно позирнув на Хроніста. — Квоут мав кімнату в шинку, в якій міг жити безкоштовно, бо він сподобався вдові, яка володіла тим закладом, і відробляв своє утримання різною роботою.

— А ще він там музикував, — докинув Джейк. — Він дуже вправно грав на лютні.

— Жери свою вечерю й дай мені договорити, Джейкобе, — гарикнув Старий Коб. — Усі знають, шо Квоут вправно грав на лютні. Саме тому він так сподобався тій удові, а музикування щовечора було одним з його обов’язків.

Коб швидко випив і продовжив.

— Тож якось Квоут пішов зробити дещицю для вдови, аж тут якийсь хлопака дістає ніж і каже Квоутові: хай, мовляв, віддає вдовині грошики, бо інакше він випустить Квоутові кишки й розкидає по всій вулиці. — Коб наставив на хлопчиська уявний ніж і загрозливо поглянув на нього. — А ви ж не забувайте: це було ше тоді, як Квоут був зовсім шмаркачем. Меча він не мав, а якшо й мав, то ще не навчився від адемів биться як треба.

— То що ж зробив Квоут? — запитав ковальчук.

— Ну. — Коб відкинувся назад. — Це було посеред дня, а стояли вони просто посередині міської площі Амарі. Квоут уже надумав покликати констебля, але ж він завше був насторожі. А тому він помітив, що в того хлопа білі-пребілі зуби…

У хлопчини округлились очі.

— Він був солодкожером?

Коб кивнув.

— Навіть гірше — той хлоп уже почав пітніти, як загнаний кінь, очі в нього були дикі, а руки… — Коб сам вирячив очі й витягнув руки, а тоді зобразив дрож у них. — Тому Квоут зрозумів, шо той хлопака збіса голодний, а це означало, шо він би й рідну мамцю за гнутий гріш зарізав. — Коб зробив