Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

Я завагався, не знаючи точно, як вона відреагує на моє прохання.

— Я тут думав, Арі… Ти не проти показати мені Підниз?

Арі відвела очі, раптом засоромившись.

— Квоуте, я гадала, що ти — джентльмен, — дорікнула вона, знічено смикаючи подерту спідницю. — Це ж треба — просити дівчину показати підниз!

Вона глянула вниз, і її личко сховалося за волоссям.

Я на мить затамував подих, ретельно обираючи наступні слова, щоб, бува, не налякати її й не загнати назад під землю. Поки я думав, Арі поглядала на мене крізь завісу волосся.

— Арі, — повільно вимовив я, — ти зі мною жартуєш?

Вона підняла очі й всміхнулася на весь рот.

— Так, — гордо заявила вона. — Хіба це не чудово?

Арі провела мене до Піднизу крізь важкі металеві ґрати на покинутому подвір’ї. Я дістав свою переносну лампу, щоб освітити наш шлях. В Арі було власне джерело світла, яке світилося м’яким синьо-зеленим сяйвом в її складених човником долонях. Мені було цікаво, що там у неї, але не хотілося випитувати в неї надто багато таємниць одночасно.

Попервах Підниз був саме таким, як я й очікував. Тунелі й труби. Труби для стічної води, звичайної води, пари та копальневого газу. Величезні чорні чавунні труби, якими могла б проповзти людина, маленькі яскраві латунні труби діаметром не більше вашого великого пальця. Там була величезна мережа кам’яних тунелів, які розгалужувались і з’єднувались під дивними кутами. Якщо в цьому місці й була якась логіка, то я її не вловив.

Арі швидко показала мені все, горда, як молода мати, і захоплена, як маленька дівчинка. Її ентузіазм був заразливим, і я невдовзі загубився в миттєвому захваті, геть забувши про те, чому саме я захотів дослідити тунелі. Ніщо так не тішить загадковістю, як таємниця на власному задньому дворі.

Ми спустилися трьома крученими сходами з кутого темно-сірого чавуну та опинилися в Сірій Дюжині. Там ми наче стояли на дні ущелини. Піднявши очі, я побачив, як далеко вгорі проникає крізь стічну решітку кволе місячне сяйво. Мама-сова зникла, проте Арі показала мені її гніздо.

Що глибше ми проникали, то дивнішим усе ставало. Круглі тунелі для стоку й труби зникли, а замість них з’явилися прямокутні коридори та засипані щебенем сходи. З іржавих петель звисали напівзогнилі дерев’яні двері, а ще там були напіврозвалені кімнати, в яких стояли запліснявілі столи та стільці. Хоча ми, як я здогадувався, перебували щонайменше на п’ятдесят футів під землею, в одній кімнаті було двоє закладених цеглою вікон.

Ще глибше ми ввійшли до Крізьдна, схожого на собор приміщення, такого великого, що найвищих точок стелі не сягало ні Аріне синє світло, ні моє червоне. Нас зусібіч оточували величезні стародавні машини. Деякі розвалилися на шматки: ламані шестерні, вищі за людину, крихкі від старості шкіряні паски, великі дерев’яні балки, які тепер вибухали білим грибком, здоровезні, як живопліт.

Інші машини були цілі, але зносилися за століття недогляду. Я підійшов до залізного блока завбільшки з фермерську хату й відламав від нього один клапоть іржі завбільшки в обідню тарілку. Під нею була лише іржа. Неподалік стояли три великі стовпи, вкриті шаром зеленої мідянки, який завдяки товщині нагадував мох. Чимало величезних машин були невпізнанними — здавалося, вони швидше розтанули, ніж заіржавіли. Але я побачив те, що колись могло бути водяним колесом, заввишки в три поверхи. Воно лежало в сухому каналі, що прірвою проходив посеред кімнати.

Я практично не уявляв собі, для чого могли бути потрібні ці машини. Чому ж вони не одне століття пролежали тут, глибоко під землею, я й гадки не мав. Здавалося…

Розділ вісімдесят восьмий

Інтерлюдія: Пошук

Звук важких чобіт, які ступали дерев’яним настилом, сполохав тих, хто сидів у шинку «Путь-камінь». Квоут посеред речення підскочив на ноги та вже опинився на півдорозі до шинквасу, аж тут відчинилися парадні двері, і всередину зайшов перший із відвідувачів, які заходили сюди ввечері повалка.

— У тебе тут люди голодні, Коуте! — гукнув Коб, відчинивши двері. За ним усередину пройшли Шеп, Джейк і Ґрем.

— Можливо, у нас у підсобці дещо є, — відповів Коут. — Я міг би побігти по це одразу, якщо ви спершу не хочете випити. — Чоловіки влаштувалися на табуретах біля шинквасу й привітно висловили одностайну згоду. Розмова видавалася звичною, зручною, як старе взуття.

Хроніст витріщився на рудого чоловіка за шинквасом. У ньому не лишилося нічого від Квоута. Це був просто шинкар: привітний, догідливий і страшенно скромний — майже невидимий.

Джейк зробив добрячий ковток, а тоді помітив, що у віддаленому кінці зали сидить Хроніст.

— Ти ба, Коуте! Новий клієнт. Холера, та нам узагалі пощастило десь сісти.

Шеп захихотів. Коб розвернув табурет і пильно поглянув туди, де біля Баста сидів Хроніст, досі тримаючи перо над папером.

— Він писар чи шо?

— Писар, — швидко підтвердив Коут. — Прибув до міста вчора вночі.

Коб примружено глянув на них.

— Шо він пише?

Коут трохи стишив голос, відвертаючи увагу клієнтів від гостя й знову привертаючи її до свого боку шинквасу.

— Пам’ятаєте, як Баст їздив до Бедна? — Вони ствердно закивали. — Ну, виявляється, він перелякався через віспу й відтоді почувається підстаркуватим. Подумав, що краще написати духівницю, поки є можливість.

— Ниньки такі часи, що так і треба, — похмуро сказав Шеп. Він допив пиво й перевернув порожній кухоль. — Я б випив іще.

— Усі свої заощадження в грошовій формі на момент смерті відписую вдові Сейдж, — голосно проказав Баст на іншому боці зали. — На виховання та посаг її трьох доньок, які невдовзі досягнуть шлюбувального віку. — Він збентежено поглянув на Хроніста. — Є таке слово — «шлюбувальний»?

— Мала Кейті незле виросла за останній рік, еге ж? — замислився Ґрем. Інші ствердно закивали.

— Своєму наймачеві відписую свою найкращу пару чобіт, — великодушно продовжив Баст. — І будь-які штани, які підійдуть йому розміром.

— А в цього хлопаки таки добрі чоботи, — сказав Коб Коутові. — Я завжди так думав.

— Патерові Леодену заповідаю розподілити решту моєї власності серед парафіян, оскільки вона більше не знадобиться моїй розтлінній душі.

— Ви хочете сказати «нетлінній», так? — невпевнено запитав Хроніст.

Баст знизав плечима.

— Поки що більш нічого на думку не спадає.

Хроніст кивнув і квапливо прибрав папір, пера й чорнило у свою пласку шкіряну сумку.

— Тоді ходи сюди, — гукнув йому Коб. — Шо ти як чужий?

Хроніст застиг на місці, а тоді повільно пішов до шинквасу.

— Як тебе звати, хлопче?

— Деван, — сказав він, а тоді прокашлявся, явно