Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

заперечувати. — Я поклала руку йому на плече. — А ти будеш заперечувати, що ми одружені, коли ми повернемося?

— Усе це не так просто, — ухильно відповів Метью, глянувши на мене непевним поглядом, в якому відбилися внутрішні терзання.

— Саме це й казав Волтер. А ти йому заперечував. — Мені пригадалося пророцтво Гуді Альсоп: «Старі світи помруть, народиться новий». Прийде час, коли тобі доведеться обирати між безпечністю минулого та перспективами майбутнього, Метью.

— А минуле підправити неможливо, хоч як не старайся, — сказав він. — Я завжди кажу це королеві, коли вона бідкається через те чи інше хибне рішення. А я за що боровся, на те й напоровся, як не втерпів би зауважити Гелоуглас.

— Саме це я й хотів сказати, але ти випередив мене, дядечку, — сказав Гелоуглас, який непомітно пройшов до кімнати і вже розкладав покупки. — Ось приніс тобі паперу. І письмові пера. І ліки для Джекового горла.

— Це він захворів у результаті того, що увесь свій час проводить із Томом на холодних вежах, витріщаючись на зорі. — Метью потер щоки. — Треба буде потурбуватися за те, щоб Том мав за що жити, Гелоугласе. Волтер не зможе довго тримати його у себе на службі. Генрі Персі, звісно, допоможе, як і завжди, але мені хотілося б і з нашого боку зробити якийсь внесок у його благополуччя.

— До речі, про Тома — ти бачив його креслення однооких окулярів для спостереження за небесами? Вони з Джеком називають той пристрій зоряними окулярами.

— Зоряні окуляри, — мовила я, намагаючись приховати збентеження. — А як вони виглядають?

— А ти у нього сама спитай, — сказав Гелоуглас, повертаючи голову до сходів. До кімнати влетіли Джек та Швабра. За ними з відстороненим виглядом зайшов Том, тримаючи в руці зламані окуляри.

— Якщо ти втрутишся в це, то неодмінно залишиш слід у майбутньому, Діано, — застеріг Метью.

— Диви, диви, — вигукнув Джек, вимахуючи товстим полінцем. Швабра повторював його рухи, клацаючи зубами, коли полінце пролітало повз його писок. — Пан Гарріот каже, що коли оце видовбати і на кінцях прикріпити скельця окулярів, то далекі предмети здаватимуться ближчими. А ви знаєте, як вирізувати дерево, пане Ройдон? Якщо ні, то, може, тесля з Сен-Дунстана мене навчить? А пампушок не лишилося? Бо у пана Гарріота цілий день живіт бурчав.

— Ану дай подивлюся, — сказала я, простягнувши руку до дерев’яного циліндра. — Пампушки — у буфеті на сходах, Джеку, там, де вони завжди зберігаються. Дай одну пану Гарріоту, візьми одну собі. Ні-ні, — поспішила я перебити Джека, коли той розкрив було рота. — Зі Шваброю ділитися не можна.

— Доброго дня, пані Ройдон, — замріяно сказав Том. — Якщо прості окуляри допомагають краще роздивитися літери в Господній Біблії, то я впевнений, що їх можна ускладнити таким чином, щоб мати змогу бачити витвори Господні в Книзі Природи. Дякую, Джеку, — додав він, відсторонено вгризаючись у пампушку.

— А як же ви збираєтеся ускладнити окуляри? — вголос спитала я і затамувала від хвилювання подих.

— Я поєднаю вигнуті й увігнуті лінзи, як запропонував отой неаполітанський джентльмен сеньйор де ля Порта в одній книзі, яку я прочитав минулого року. Руками я не можу тримати ці лінзи на потрібній відстані. Тому ми спробуємо замість руки використати ось це полінце.

Цими словами Томас Гарріот змінив історію науки. І мені не довелося втручатися в минуле: мені лише довелося потурбуватися, щоб це минуле не забули.

— Але наразі все це — лише дозвільні роздуми. Спершу мені треба буде викласти ці ідеї на папері й згодом обдумати, — зітхнув Том.

Це була спільна проблема науковців раннього модернової доби: вони не розуміли важливості публікації. І у випадку з Томом Гарріотом його ідеї, напевне, так і залишилися ідеями через відсутність видавця.

— Гадаю, ви маєте рацію, Томе. Але цей дерев’яний циліндр не є достатньо довгим, — сказала я, сліпуче посміхаючись. — Стосовно ж теслі з Сен-Дунстану, то мсьє Вален стане вам у більшій пригоді, якщо вам дійсно потрібна довга порожниста трубка. Може, сходимо до нього?

— Так, так! — заверещав Джек, застрибавши від захвату. — Мсьє Вален має всілякі коліщатка та пружинки, пане Гарріот. Одну він подарував мені, вона — у моїй скриньці скарбів. Правда, моя скринька не така велика, як у пані Ройдон, але туди багацько влазить всілякого добра. Ну як — ходімо?

— Що замислила наша тітонька? — з обережною цікавістю спитав Гелоуглас у Метью.

— Гадаю, демонструє Волтеру, як слід піклуватися про майбутнє, — спокійно відповів Метью.

— Ага, тоді ясно. А я подумав, що тут пахне якоюсь халепою.

— Халепою? Це ми можемо, — сказав Метью. — Ти впевнена, що добре знаєш, що робиш, моя левице?

Уже багато сталося такого, чого я не змогла поправити. Не змогла врятувати свою першу дитину, не змогла врятувати шотландських відьом. Ми приперли аж із Праги до Лондона Ешмол-782, а виявилося, що його не можна взяти з собою в майбутнє. Ми попрощалися з нашими батьками і невдовзі мали покинути своїх друзів. І більшість цих подій не залишать по собі ані найменшого сліду. Але я точно знала, як зробити, щоб телескоп став реальністю для Тома.

Я кивнула.

— Минуле змінило нас, Метью. Чом би й нам його не змінити?

Метью взяв мене за руку і поцілував її.

— Сходи до мсьє Валена. Нехай пришле мені рахунок.

— Дякую, — сказала я і, нахилившись, прошепотіла на вухо: Не турбуйся. Я візьму з собою Енні. Вона торгуватиметься з ним довго й уперто. До того ж, хто знає, скільки грошей правити за телескоп зразка 1591 року?

Отже, того вечора демон, двоє дітлахів та пес пішли з коротким візитом до мсьє Валена. Того ж вечора я розіслала також свої запрошення нашим друзям завітати до нас наступного дня. То мала бути наша остання зустріч. Поки я займалася телескопом та планами на вечерю, Метью відвіз до Мортлейка “Verum Secretum Secretorum”. Я не хотіла бути свідком того, як Ешмол-782 перейде до рук доктора Ді. Я знала, що манускрипт мав повернутися до величезної бібліотеки алхіміка, щоб у сімнадцятому сторіччі Еліас Ешмол мав змогу придбати його. Але було нелегко віддавати ту книгу комусь іншому, як і нелегко було віддавати Кіту маленьку статуетку богині Діани, коли