Марлон Джеймс - Коротка історія семи вбивств

— Та хай трахне себе пляшкою з-під пепсі.

— Та ні, от реально. Взагалі-то це все — не моя справа. Хтось реально зробив їй пропозицію, від якої вона не може відмовитися. Січеш? «Хрещений батько»[522], ге? «Я проти кровопролиття. Воно завдає зайві збитки».

— Тобто все-таки за гроші?

— Йобані ж ви Ямайці. Іронії взагалі не вловлюєте.

— То за гроші чи ні?

— Та не за гроші. В кожному разі, для мене і для неї. Я просто втрапив, на хер, не в те місце не в той час. Ну а ти — вперся в більшого ворога.

— Більшого, ніж вона? Боси з Колумбії? Так я їм мертвий не потрібен. Для них наш бізнес значить більше, ніж для неї. Це ж Джосі, а не вона, вийшов на них ще роки тому.

— Отже, цей ворог ще більший за Колумбію.

— Лишається тільки Бог. То Бог чи що? А ти що за ангел? Гавриїл? Михаїл? Може, треба б окропити ці двері кров’ю ягняти.

— Ха-ха... Хоч би хто попередив мене щодо цього довбонутого міста.

— І що ж такого поганого в Нью-Йорку? Тут живуть мрією, братане.

— Ти своє вже віджив.

— Вилупок.

Ми обидва сміємося.

— Не можу дочекатися, щоб дати драла з цього сраного міста, — кажу я.

— А до кого ж ти так спішиш?

— Га? Що за питання таке?

— Пум-пум, напевно, тугенька.

— Пум-пум?

— Ну, піська.

— A-а. Можна й так сказати.

— То що, любиш ту сучку?

— Що? Хай тобі, що за довбані питання?

— Видно, любиш.

— Та не жени.

— Розкажи мені про неї.

— Ні.

— Чого ти? Я що, в «Нешнл інквайрер»[523] повідомлю, чи що?

— Та не жени.

— Та розказуй уже. Я тут не єдиний, хто на лічильнику.

— Стулися, чуєш?

— Вона симпатична?

— Ні.

— Ти її від людей ховаєш?

— Ні.

— Отже, має бути славненька. Як її звати?

— Рокі. Томас Аллен Бернштайн, але я його кличу Рокі. Тепер можеш стулитися?

— Ого.

— Умгу, і досить уже цього лайна.

— То він симпатичний?

— Якого...

— Якщо ти з підарів, то хоч тримай для себе найкращу дупу.

— Дупу? А що, так і зроблю. Дупка в нього, як подумати, і справді славненька.

— Спершу по дупі перевіряєш? Ти часом не з Ямайки родом?

— Так, дупа в нього славненька. І лице теж. Ямочки. Еге ж, у цього хлопця щоки з ямочками. Він усе думає заростати їх щетиною, а я в душі проти. І руки в нього такі, чоловічі, хоча він і дня у своєму житті нічого важкого не робив. А ось сміється — як ховрашок. І хропе. І...

— Гаразд, досить уже про педрильні справи.

— Добре поговорили. Навіть шкода. Ти перший у цьому довбонутому місті, з ким можна було хоча б поговорити по-людськи.

Я встаю і підходжу до нього ззаду. Приставляю волину через волосся до черепа.

— А тут хтось був, коли ти заліз? — запитує він. — Хто-небудь тут був?

— Ні.

— О, це добре. Добре.

Я збираюся натиснути курок.

— Стій! Стій! Зажди трохи. Ну як так: просто взяти мене і пришити? А останнє прохання? Чуєш, дай мені дозняк, га? Наостанок. Там у мене пакет, відразу за теликом, уже початий. Одну доріжку всього. Мені принаймні буде все ’дно, як ти мене мочитимеш.

— От срака! Чуваче, мені з цього міста точно вже час кивати п’ятами.

— Тобі що, важко розкрити мішок і насипати дозу? Ну дай же людині ширнутися наостанок.

— Ви всі, Ямайці, такі? У нас у Чикаго ніхто одночасно не вживає і не торгує — в кожному разі, не зі свого запасу. Коли таке трапляється — це завжди початок кінця.

— Того у вас, нинішніх білих, і вид такий кислий. Нема у вас ніякої радості. Ти мені так і не скажеш, хто ж там на мою голову підписався, якщо не вона?

— Не знаю, друзяко. Гаразд, нюхать будеш?

— Ти тільки доріжку насип. А то в мене обидві руки зайняті, якщо ти ще не помітив.

Я знаходжу пакет — точніше, мішок з пакетами — між стійкою телика і стіною. Один з них розпорюю швейцарським армійським ножем і кидаю на стіл. Кокаїн висипається.

— Ну, роби доріжку, босе, — каже він.

Взявши порошок на лезо ножа, я викладаю на стільниці доріжку розміром із сигару.

— Це ти слона хочеш завалити, чи що?

— Зате відтягнешся по повній.

— Та від цього половина Флетбушу[524] відтягнеться по повній.

Я викладаю ще одну, меншу, доріжку — розміром із сірник.

— Як же я, зі зв’язаними руками...

— Імпровізуй.

Ямаєць нахиляється до столу й повертає голову вліво, щоб втягнути порошок лівою ніздрею. Потім намагається зробити це правою.

— От срань, — каже він.

Він пробує знову, втягує раз, другий, третій. Не виходить.

— От лайно, це треба шприцом вводити.

— Нічим помогти не можу.

— От бомбоклат... Навіть не віриться... От же сука... Треба ж таке! І що тепер? Що буде завтра? Іст-Віллидж і Бушвік — під нами, мало того, Джосі в Нью-Йорку. Що буде завтра, якщо не стане мене?

— Не ’наю, татуню.

— Її за це пришиють, згадаєш моє слово. Це ж тотальна війна між нею і всіма ямайцями. Що тут почнеться!

— Я ж тобі казав: не думаю, що це її затія.

— Але це ж вона тобі про неї сказала. Тож усе підтверджується... Гаразд, усе нормально. То хто ж там крутіший за Ґризельду? А може, й сам Медельїн. Але ж я — просто скромний ділок. Хто ж на мене так визвірився?

Не знаю навіщо, але я підходжу до вікна — подивитися, чи є там хто-небудь на узбіччі. Треба б ще одну волину. І тут я дещо пригадую.

— Мало не забув. Вона розмовляла не зі мною, але сказала, що хлопець живе в Нью-Йорку. І що він взамін нібито нейтралізує «Ієрархію донів» у Маямі.

— Як це? У «Шторм-групи» проблем з «Ієрархію донів» у Маямі нема.

— Але хтось цим точно займається, і живе він у Нью-Йорку.

— Ну і?.. Чоловік у Нью-Йорку, що наїжджає на «Ієрархію донів». Братане, це