Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

про Дракона. І лише з моїм батьком вони, як не дивно, здружилися. Вели ночами довгі бесіди, і тато, який, як мені здавалося, з будь-якою істотою молодшою за двадцять років міг поводитися тільки одним чином — гигикаючи та плескаючи її по спині, показав себе і розумним співрозмовником, і філософом, і людиною з гумором, та й загалом не переставав мене дивувати. Він навіть примудрився загнати Сфінкса в душ і переодягнув його потім у все чис­те, запросто, неначе все життя лише цим і займався. Шкода, що він приходив тільки вечорами, після роботи.

Потім нарешті оголосили новий день випуску, і наше підвішене життя закінчилося.

Була неділя, і батько нікуди не поїхав. Ми мирно поснідали в їдальні, привели себе до ладу та зійшли з речами на перший. В актовому залі товпилися ті, котрі від’їжджали, і їхні батьки — всуціль похмурі й заклопотані батьки, які поспішали чимшвидше виїхати; на їхньому тлі ті батьки, котрі витримали з нами чотириденну вахту, стали виглядати неробами та нехлюями, от не знаю, чому так вийшло. Мати Вікінга все прибирала в нього з очей гривку, хихикаючи, як дурна, окуляри матері Кролика здалися раптом недоладно великими, ніс з-під них стирчав, ніби ґудзик, на батькові Гупі костюм сидів мішкувато, немов з чужого плеча, а мій тато незбагненним чином став нагадувати старого хіпі та навіть заговорив, наспівно розтягуючи слова. Деякі матері почали скоса на нього зиркати, наче на якогось волоцюгу, а я мало не провалився крізь землю, мені було соромно і за нього, і за себе, що я його соромлюся.

Я так і не зрозумів, хто приїхав за Сфінксом, але точно не його батьки. Може, то був особистий водій або хто-небудь з родичів. Самого Сфінкса цей переносник валіз мало цікавив, він не відходив від Русалки. Її батьки виявилися немолодими. Маленькі, у всьому чорному, неначе занесені в Дім чарівним ураганом із глухого села. Я помітив, що вони старанно пишуть щось на листках із зошита, точніше, батько писав, а мати підказувала. Потім вони передали ці листки Русалці, а вона заховала їх Сфінксові до нагрудної кишені, тож я зрозумів, що в нього не буде проблем із тим, щоб відшукати Русалку в зовнішності. Моєї адреси він не попросив, але батько ходив за його водієм (або родичем, подібним на водія), поки не отримав від нього якусь інформацію, і лише після цього сказав: «Можна їхати». І тоді ми поїхали. Ніяких прощальних поцілунків і обіймів, бо всі вже встигли попрощатися не один раз.

Епілог

Казки з того боку

Чоловік з вороною

Ніхто не сказав би, що йому легко. У кузові його вантажівки було дванадцять матрациків, кошик з чистим дитячим одягом і мішок із брудним, ще один — з пластмасовим посудом, магнітофон, прикручений до борту дротом, та одинадцятеро дітей, від року до трьох років. Пощастило принаймні зі Щурячою феєю. Вона була за кермом вантажівки, поки він морочився в кузові з дітлахами, а іноді підміняла його в ролі багатодітної матері, даючи змогу поспати. Не надто часто, бо в такі моменти вантажівка простоювала. Вона мала вигляд радше злої феї, ніж доброї, але вона не була ні доброю, ні злою, вона просто виконувала покладену на неї місію.

З дітьми йому теж пощастило. Усі вони були розумніші, ніж їм належалося за віком, і майже всі рідкісно спокійні та терплячі. Але в них частенько бували запаморочення, їх нудило, вони хотіли їсти й пити, багато хто не вмів користуватися горщиком, а ті, що вміли, іноді не могли виконати це в тряскому кузові, тож, попри всі їхні старання, кожен наступний день давався йому дедалі тяжче.

Тих, хто звертав увагу на цю дивну сім’ю, дивувало те, що багато дітей були однолітками, проте не близнятами, і те, що ніхто з них не був подібним на батька. Цікавих дивували також і молодість батька, і ворона в нього на плечі, і чорний капелюх із широкими крисами, прикрашений пожовклими черепами якихось дрібних звірів.

— Мабуть, цигани, — казали вони, кривлячись. — А діти, певно, крадені.

— Це не всі мої діти, — ніяковіючи, пояснював той чоловік, якщо йому надто вже дошкуляли запитаннями. — Половина — сестрині, — і він вказував на чорнобриву дівчину в кабіні, яка безперестанку палила, виставивши у вікно гострий лікоть. На плечі в неї красувалося татуювання: вишкірений щур. Придивившись, навіть найдоскіпливіші вирішували, що краще буде відійти та ні про що не розпитувати.

Вантажівка колувала начебто без мети, але насправді Щуряча фея постійно звірялася з картою. Деякі будинки на ній були позначені червоними хрестиками. До таких будинків вони намагалися під’їжджати вдосвіта, щоб не потривожити сусідів. Біля кожного з будинків на них уже чекали. Зазвичай чоловік і жінка, але іноді тільки жінки, і один-єдиний раз — тільки чоловік. Після недовгих перемовин у кузові вантажівки ставало на одну дитину менше, і вона виїжджала так само непомітно, як і приїхала. Були й будинки, позначені зеленими хрестиками. До таких вони під’їжджали о будь-якій порі, не криючись, і забирали коробки з дитячим харчуванням.

І хоча дітей ставало дедалі менше, з кожним днем вони все більше втомлювалися, і подорож ставала важчою. Вони почали плутати дні, розмовляли рідше, ніж перше, і частіше забували, кого з дітей встигли погодувати, а хто залишився голодним. Двічі Щуряча фея збивалася зі дороги, і їхній шлях подовжувався на багато годин.

І все-таки, віддаючи останню дитину, він розплакався. Фея ляснула його по спині:

— Перестань. Своїх заведеш.

Вона не була по-справжньому злою, але багато чого не розуміла.

Історія Кельнерки

Щовечора, приблизно о пів на дев’яту, коли закінчувалася її зміна, вона виходила на зад­ній дворик кафе з недоїдками для кицьок. Розподіливши їх по двох одноразових паперових тарілках, притулялася спиною до поручнів ґанку й стояла так, відпочиваючи або поринувши у марення, поки не ставало зовсім темно. Кішки розгулювали навколо, сірі були невидимками, чорно-білі — видимими наполовину. Вона стояла — також наполовину видима: білий фартух і начіпок, — заховавши руки під пахви, і чекала на диво. «Сутінки — тріщина між світами». Цю фразу вона вичитала в якійсь книзі, коли в неї ще був час читати, і хоч вона вже не змогла би згадати ні змісту книги, ні її автора[3], фраза — одна-єдина — запам’яталася.

«Тріщина між світами, — думала вона, вдивляючись у сині сутінки, що згущувалися навколо. — Тут. Зараз». Щойно ставало надто темно, щоб вирізнити обриси куща бузку, який ріс біля огорожі за три кроки від веранди, вона йшла. Почуваючи себе сповненою сили, так, ніби вона, власне, відпочила, наче за ці півгодини нічогонероблення з неї вивітрились і втома, і кухонний чад, і кухонні плітки.

За цю звичку дві інші дівчини з кафе прозвали її Принцесою. Іноді, повертаючись на кухню за своєю сумкою, вона чула, як ті її обговорюють.

— Замість того, щоб, кинувши все, мчати до дитини, стирчить на задньому дворі мало не по годині, та ще й кожного божого дня. Гарна з неї мати, нічого не скажеш. Та таких і близько до дітей не можна підпускати…

— Здається, вона тому там і стирчить, що їй не хочеться вовтузитися з немовлям. Навіть не знаю, на кого вона його залишає, таке бідолашне…

Іноді до обговорення приєднувалася змінниця.

— Ох, ви не бачили