Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

залишився — підтримати нас і простежити, щоб нікого не замучили допитами до смерті. Спасибі їм та Павукові Рону, а то б від нас мало що залишилося. Сфінкс правильно сказав, що Дім розберуть по цеглинці. Що ж, таки майже розібрали. Думаю, в ньому не залишилося жодного предмета, який би не обмацали, не обнюхали й не розтягли на частини. Усі ліки — кожна склянка, кожний флакончик — відсилалися на перевірку, пігулки також. На другий день Дім прочесали з двома вівчарками й одним спанієлем і витягли з підвалу нещасного Соломона. Я бачив його тільки мигцем, здалека. Когось брезклого, кволого та брудного провели коридором першого в кайданках, запхали в закритий фургон і повезли. Потім у підвалах відкопали чиїсь кістки. Я думав, що нас після цього взагалі з’їдять живцем, але, на щастя, досить швидко з’ясувалося, що кісткам цим понад сто років, і всі відразу заспокоїлися.

Нас безперервно допитувати. По дві-три години на день, іноді довше. І весь час різні люди. Одних більше цікавили ті, що обернулися на лялечку, інших — зниклі, але суть від цього не мінялася, ми нічим не могли їм допомогти, тому що багато чого не знали самі, а про те, що знали, мусили мовчати.

Ми дуже зблизилися за цей час. Здається, ніщо так не зближує, як спільна таємниця. Дракон, Гупі, Дорогусик і Дронт переселилися до нас зі Сфінксом. Не рахуючи нас, найбільше люду пішло з третьої, і виглядали вони ще розгубленішими, ніж ми. Сплячих перемістили до лазарету — відразу, з першого ж дня, але, вочевидь, і Драконові, й іншим однаково було ніяково в третій, і вони їздили туди тільки щоби поливати квіти. Ще з нами ночували мій батько та батько Гупі. І одну ніч із чотирьох — Ральф.

Дорогусика забрали першим, він був трохи не при тямі. Інші Птахи запевняли, що це його звичайний стан, але, видно, він дістав не тільки нас, так що Дорогусика відправили додому на два дні раніше.

У якийсь момент, не пам’ятаю точно — коли, але, здається, на третій день, до мене дійшло, що за весь час ніхто нічого не запитав про Табакі. І що за ним так ніхто і не приїхав. Потім я зауважив ще деякі химерні речі. Я не бачив Сплячих і не хотів, якщо чесно, на них дивитися, мені вистачало розмов на цю тему, але про те, що їх двадцять шість чоловік, здається, вже знало все місто. І ми знали, що серед них усі Нерозумні — всі, скільки їх було в Домі. Коли я порахував наших Нерозумних, разом з дівчатами, вийшло дванадцять. Дуже багато. Ну а решти ніяк не могло бути лише чотирнадцять, бо тільки від нас і з третьої пішло тринадцять осіб. Я трохи поламав собі над цим голову, відтак постарався забути. Будь-хто, кому я вказав би на цю дивність, порадив би навідатися до Сплячих та самому їх перерахувати. Нам не заборонялося їх бачити, тільки обов’язково в супроводі дорослого. А моя цікавість не настільки мене діймала, щоб я мусив їздити дивитися на таке. Проте одного разу я все ж не витримав.

— Знаєш, — сказав я Сфінксові. — Здається, з Дому зникло більше людей, ніж ми думаємо. Ось, наприклад, Сліпого та Лорда весь час згадують серед зниклих. Значить, там... Серед отих... Їх нема? Але ж вони не виїхали в автобусі, хто-хто, а ми про це знаємо.

Сфінкс зітхнув, подивився на мене з докором, неначе всі ці дні сподівався, що я не запитаю його власне про це, і сказав:

— Ходаки йдуть цілком.

Після цього він міг уже не турбуватися, що я стану дошкуляти йому запитаннями. Є такі фрази, проти яких мозок виробляє захисні реакції, і перша з них — ні про що більше не питати. Я зрозумів тільки, що тих, котрі пішли та виїхали, було не дві групи, а три, і що ця третя, найбільш нечисленна, ділилася на дві — на тих, про кого знали, що вони зникли, і на тих, про кого забули, тільки-но вони встигли зникнути. Табакі явно належав до другої. І це ще було не найдивніше.

У спальні залишилося багато чого після тих, котрі виїхали, поринули в непробудний сон та зникли. Багато речей, на які нам зі Сфінксом було боляче дивитися. Але нічого, жодної решточки не залишилося після Табакі. Навіть ґудзиків. Я шукав їх навмисно. Перекопав усе. Ні шкарпетки, ні стоптаного тапка, ні англійської шпильки, ні засохлої півбулочки. Зовсім нічого. Я перестав шукати сліди Табакі, коли помітив, що з коридорних стін зникли зроблені ним написи та малюнки. Після них не залишилося навіть порожніх місць. Там щось таки було намальовано, але не те, що було раніше. А потім я раптом похопився, що забув його обличчя. Я пам’ятав його всього цілком, його кудлатість, і божевільне вбрання, і де він любив сидіти, і гучне чмакання, але риси обличчя стерлися з пам’яті. Якого кольору в нього були очі? Який був ніс — кирпатий чи з горбинкою? Я поринув у свої начерки. Мільйон разів я малював Шакала — й олівцем, і пером, і пастеллю. Але тепер я не знайшов жодного малюнка. Неначе хтось перелопатив мої папери й викрав саме ті, на яких був зображений Шакал. Зате я знайшов купу начерків, яких не робив. Точніше, я не пам’ятав, щоб я їх робив, хоча рука була моя — це точно.

Я розповів про це Гупі. До Сфінкса якось не хотілося потикатися.

— Табакі? — перепитав Гупі, наморщивши лоба. І, чесне слово, хвилини дві напружував пам’ять, доки пригадав, про кого йдеться.

Після цього я навіть здивувався, виявивши, що в щоденнику збереглися зроблені Шакалом записи, а в сумці — подарований ним чоловічок з волоського горіха.

— Подарунок залишиться, — сказав мені Сфінкс. — Якщо запис у щоденнику був, на його думку, подарунком, він теж залишиться.

Я перегорнув щоденник і побачив, що з нього зникли тільки записи Стервожера про кактуси. На їхньому місці виявилися пропуски. Відтак стало зрозуміліше, чому так погано Дорогенькому та чому Гупі через раз називає ватажком Дракона.

Мої припущення, сумніви та страхи розмазалися по чотирьох днях нашої вахти в спорожнілому Домі, їх притупили розмови й очікування. Я почувався рибкою в акваріумі, який забули почистити, все було хистким, непевним і нез’ясовним; здавалося, я вже втратив здатність дивуватися.

Погода стояла чудова. Не парко й не холодно, ні дощу, ні вітру, ні пекучої спеки. Повітря було прозоре та чисте. Дракон цілими днями бурчав собі під ніс, розкладав пасьянси або до запаморочення качав штангу, яку притягнув із собою. Гупі з Дронтом грали в карти, а Дорогусик до того, як його забрали, тільки сидів у кутку й люто на всіх витріщався.

Коли я сказав, що ми — ті, що залишилися в Домі, — зблизилися, я не мав на увазі Сфінкса. Із ним усе було навпаки, він неначе з кожним днем від’їжджав усе далі, ставав дедалі відчуженішим і більш виснаженим, тож я почав боятися, що ще трохи — і він теж кудись зникне. Він спав одягнений і, здається, взагалі не їв, не пив і не ходив у туалет. Русалка трохи рятувала становище, але коли її не було з нами, я прагнув якомога менше на нього дивитися. Від­разу хотілося чимось допомогти, а коли я намагався що-небудь для нього зробити, він помітно напружувався, дякував і тут же кудись ішов. Те саме — з Гупі та з Дронтом, не кажучи вже