Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

й хльоскають покараного легко, наче вербовою лозою (хіба що якась із них має свої причини, щоб його вперіщити). Так відбувається і з Якубовським. Безперечно, деякі б’ють боляче, але нічого страшного йому не станеться. Коли все завершується, він сповзає зі столу і йде геть, не зважаючи на наказ Якова залишитися. Його сорочка звисає майже до колін, спереду розхристана. Вираз обличчя відсутній. Кажуть, Якубовський на старість став диваком. Іде геть, навіть не обернувшись.

Після того, як він виходить, западає дещо задовга пауза. Всі стоять, схиливши голови. Володар бере слово й говорить нестримно, швидко, так, що записувати це важко, і Дембовський, що лишився без колеги-писаря, врешті-решт здається, відкладає перо. Яків каже, що світ до них завжди буде ворожим, тому їм потрібно триматися разом і підтримувати одне одного. Треба забути давні звичаї і приписи, бо старому світові вже кінець. Настав новий — ще жорстокіший і незатишніший, ніж попередній. Часи є винятковими, тому й вони мають бути винятковими. Їм потрібно триматися разом, родичатися зі своїми, щоб постала одна велика родина. Одні будуть стрижнем цієї родини, інші залишатимуться по краях. Усіма речами мають користуватися спільно, і лише керуватимуть цим процесом певні люди; той, у кого є більше, має ділитися з тим, хто відчуває нужду. Так було в Іваному, і так має бути тут. Завжди. Доки вони діляться тим, що мають, доти є махною — громадою, — а для інших лишаються таємницею. Цю таємницю треба берегти за будь-яку ціну. Що менше інші знатимуть про них, то краще. Їх обмовлятимуть — хай собі обмовляють. Але там, назовні, в жодному разі не можна порушувати закон чи людський звичай.

Яків велить їм стати в коло, покласти руки одне одному на плечі, голови ледь схилити, зосередитися на якійсь точці всередині кола.

— У нас є дві цілі, — каже Яків. — Перша — досягти Даату, знання, яке дарує нам вічне життя і визволить із в’язниці світу. Вчинити це можна простішим способом, знайшовши своє місце на землі, край, у якому ми запровадимо власні закони. А позаяк світ озброюється й воює і старий лад уже лежить у руїнах, нам варто скористатися з цього шарварку і взяти від світу щось для себе. Тож не дивіться підозріливо на моїх гусарів і мої знамена. Того, хто має свої хоругви й своє військо, хай навіть найменше, вважають у цьому світі справжнім правителем.

Потім вони співають «Іґадель» — ту саму пісню, що в Іваному. На завершення, перед тим як усі розійдуться, Яків переповідає їм свій сон, що його бачив минулої ночі: у тому сні він зустрів короля Станіслава Понятовського. Той ганявся за ним, Яковом, та Авачею і хотів битися. Ще Якову снилося, що його заводили в церкву, яка всередині була геть випалена.

Повернення єпископа Солтика

Взимку 1773 року варшав’яни разом з єпископами йдуть до ріки. Доходять по кризі до острова посередині русла і там чекають на єпископа Солтика, наче на святого мученика. Церковні хоругви дубіють на морозі. Хмаринки пари вириваються з вуст співаків, що виконують церковні гімни. Варшавські міщанки стоять у хутряних чіпцях, підбитих хутром пелеринках та вовняних хустках. Різні чоловіки в шубах до п’ят, візники, продавці, ремісники, кухарки й аристократи — всі задубіли.

Нарешті з’являється карета з кінним військовим ескортом. Всі зацікавлено зазирають досередини, але фіранки зсунуті. Коли карета зупиняється, народ стає навколішки посеред ріки, просто на сніг.

Єпископ з’являється лише на мить. Його ведуть попід руки, на ньому — довгий пурпуровий плащ, підбитий світлим хутром, мабуть, із якихось сибірських тварин. Він здається великим, наче ще більше розповнів. Робить знак хреста над головами вірних, і морозяне повітря стрясає тужлива пісня; слова розібрати важко, бо натовп співає її в різному ритмі, одні повільніше, інші швидше, тони накладаються і заглушують один одного.

Лише якусь секунду видно обличчя єпископа: воно змінилося, неначе посіріло. Юрбою пробігає шепіт, що його там катували, тому він так виглядає. Потім його фігура зникає в кареті, і екіпаж поволі рушає по кризі в бік Старого міста.

Варшавою відразу починають ходити чутки, що єпископ Солтик у тому морозяному пеклі на Колимі збожеволів і ясність розуму повертається до нього лише вряди-годи. Ті, що знали його раніше, твердять, що вже тоді, коли його ув’язнили росіяни, він був нездоровий психічно. Інші кажуть, що дехто має таку високу думку про себе, що ходить наче засліплений і всюди довкола бачить лише себе. Переконаність у власній важливості відбирає їм розум і здатність мислити. Єпископ Солтик, безумовно, належить до таких людей, і неважливо, збожеволів він чи ні.

Що відбувається в громаді правовірних у Варшаві

Посланці мусять відзвітувати перед товариством про своє перебування у Брюнні та невдалі посольські місії. У Варшаві тепер все крутиться довкола дому Францішека Воловського. Громада зустрічається то в нього на Лєшні (у Воловського найбільший дім), то в його доньки, ще однієї, яка вийшла заміж за Лянцкоронського, сина Хаї. Часи неспокійні, панує якесь політичне піднесення, яке викликає тривогу, тож оповіді про Брюнн звучать тут неймовірно.

Якубовський зустрічає в столиці Якуба Ґолінського, якого востаннє бачив, певно, ще в Ченстохові. До Ґолінського в нього ставлення якесь особливо трепетне: мабуть, той викликає в Якубовського спогади про Бешта й Меджибіж, і спогади ці його завжди зворушують. Вони обіймаються і певний час стоять отак непорушно. Крізь товстий плащ Якубовський відчуває, що той схуд і неначе змалів.

— З тобою все добре? — питає Якубовський стривожено.

— Потім розкажу, — пошепки відповідає Ґолінський, бо слово якраз бере старий Подольський, маленький висушений чоловічок у застебнутому до шиї буро-сірому каптані. Руки в нього поплямовані чорнилом. Він веде рахунки в конторі у Воловських.

— Я наважуся це сказати, — каже він польською з сильним тягучим єврейським акцентом. — Я старий і вже нічого не боюся. Тим більше, мені здається, що й ви так само думаєте, лише не насмілюєтеся говорити цього вголос. А я скажу.

Він робить коротку паузу і продовжує:

— Це вже скінчилося. Відколи він…

— Хто такий «він»? — гнівно кидає хтось з-під стіни.

— Відколи Яків, наш Володар, звідси поїхав, на нього вже марно чекати. Ми маємо самі подбати про себе, жити зразково, триматися разом, практик своїх не занедбувати, а пристосувати їх до обставин…

— Як пацюки, прибиті страхом до землі… — знов озивається той самий голос.

— Пацюки? — Подольський повертається в бік голосу. — Пацюки — то мудрі істоти, вони виживають завжди. А ти, сину, клепку загубив. У нас — хороші посади,