Колектив авторів - Новітнє вчення про тлумачення правових актів

верховенства права є найширшим: йому підпорядковуються усі суспільні відносини. Тож виникає питання про те, чи не можна взагалі відмовитись від законодавчого і навіть конституційного регулювання суспільних відносин, маючи на увазі, що вони можуть регулюватись принципом верховенства права.

Досвід країни, внесок яких в утвердження принципу верховенства права є найвагомішим, свідчить про те, що зазначена відмова є нереальною. Принцип верховенства права за змістом є надзвичайно широким. Такими ж є і більшість засад, що входить до змісту цього принципу. А чим більш широкий зміст мають нормативні положення, тим меншим є рівень їх формальної визначеності. Це — об’єктивно. Тому підміна законодавчого і конституційного регулювання суспільних відносин їх регулюванням за допомогою принципу верховенства права понизило б рівень правової визначеності до показника, що має бути визнаний неприйнятним. Оскільки до змісту принципу верховенства права входить і засада правової визначеності (правопевності), то підміна конституційного і законодавчого регулювання суспільних відносин їх регулюванням за допомогою принципу верховенства права увійшла б у суперечність із самим цим принципом.

Тому виникає протиріччя між найвищою юридичною силою принципу верховенства права і неможливістю підміни ним величезної кількості більш конкретних конституційних і законодавчих положень. Це протиріччя необхідно вирішити. Його вирішення полягає в особливостях застосування принципу верховенства права.

Оскільки рівень формальної визначеності основних засад, що складають зміст принципу верховенства прав, є недостатнім, за наявності суперечності між цим принципом і більш конкретними положеннями законодавства перевагу при правозастосуванні слід надавати цим більш конкретним положенням. І тільки у тих випадках, коли ця суперечність є очевидною і грубою, тоді суд, належне вмотивувавши обумовлену цим неможливість застосування більш конкретних нормативних положень, повинен прийняти рішення на підставі принципу верховенства права. Такий підхід дає можливість послідовного застосування величезного нормативного масиву, який створений конституцієдавцем і державою та на якому тримається правопорядок, і в той же час ставить цей масив під контроль принципу верховенства права, не допускаючи підміни конституційного, законодавчого і підзаконного регулювання суспільних відносин їх регулюванням за допомогою принципу верховенства права.

Потреба у застосуванні принципу верховенства права усупереч конкретним правовим нормам, які йому суперечать, виникає досить часто. Інша справа, що і сьогодні, коли зійшло 16 років з дня конституційного закріплення принципу верховенства права, суди виявляються неготовими відкрито визнати, що вони у відповідних випадках відступають від конкретних правових норм і керуються при прийнятті рішення принципом верховенства права. Тобто повторюється практика юристів стародавнього Риму, які формально посилались на застарівші закони XII таблиць, а реально вирішували справи так, як цього вимагали суспільні відносини і суспільна мораль. Але у юристів стародавнього Риму не було такого засобу, як законодавчо закріплений принцип верховенства права. Тому вони змушені були практично відступати від букви закону, не визнаючи цього відкрито, вдаючись до нещирого мотивування судових рішень[469].

Принцип верховенства права дає суду можливість в усіх випадках наявності очевидної і грубої невідповідності конкретних нормативних положень принципу верховенства права виносити рішення, що відповідають законодавству (ніякого contra legem!), і одночасно відповідають совісті судді.

При застосуванні принципу верховенства права у випадках, про які йдеться, буває досить важко провести межу між тими випадками, коли є наявною очевидна і груба суперечність конкретного законодавчого положення принципу верховенства права, і випадками, коли такої суперечності немає. Покажемо це на прикладі із судової практики.

Судова палата у господарських справах Верховного суду України свого часу опрацювала правову позицію, згідно з якою у випадках, коли постанова Вищого господарського суду підлягає скасуванню, але рішення суду першої інстанції чи постанова апеляційного суду відповідає закону, скасовується постанова Вищого господарського суду (а у відповідних випадках — і постанова апеляційного господарського суду) і залишається в силі рішення суду першої інстанції та (або) постанова апеляційного суду. Ця правова позиція не відповідала ст. 11118 ГПК (в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом «Про судоустрій і статус суддів»), відповідно до якої Верховний Суд мав тільки три повноваження при здійсненні касаційного провадження у господарських справах: 1) залишити постанову чи ухвалу Вищого господарського суду без змін; 2) скасувати постанову Вищого господарського суду і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції (або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого господарського суду); 3) скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі.

Відступлення від букви закону Судова палата мотивувала тим, що було б неправильним одночасно із скасуванням постанови Вищого господарського суду, що не відповідає закону, скасовувати законне рішення суду першої інстанції чи законну постанову суду апеляційної інстанції. Це можна було б визнати цілком правильним відступленням від букви закону на користь принципу верховенства права: дійсно, було б нерозумним передавати справу на новий розгляд, коли суд першої інстанції чи суди першої і апеляційної інстанцій повністю з’ясували обставини справи і правильно застосували відповідні правові норми, бо є тільки потреба у виправленні правозастосовної помилки, якої припустився Вищий господарський суд.

Проте сторони у справах, яких влаштовували постанови Вищого господарського суду, скасовані Верховним Судом, стали звертатись до Європейського суду з прав людини. Вони посилались на те, що Судова палата у господарських справах Верховного Суду виходила кожного разу за межі повноважень, наданих їй ст. 11118 ГПК, а тому не може вважатись «судом, встановленим законом». Оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод надає кожному право на розгляд його справи «судом, встановленим законом», заявники вважали, що мали місце порушення п. 1 ст. 6 названої Конвенції. Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що в зазначених випадках такі порушення дійсно мали місце. При цьому Суд в рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив: «... Згідно зі статтею 11118 Господарського процесуального кодексу Верховний Суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі... Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені Господарським процесуальним кодексом... Суд також зазначає, що не було іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному Суду ухвалювати такого роду рішення. І, нарешті, Суд вважає, що загальні положення Конституції України, на які посилався Уряд ... не могли слугувати достатньо правильною підставою для такої специфічної компетенції,