Донна Тартт - Щиголь

— Ти дровиняка бездушна, ти про це знаєш?

— Я? — перепитав я, подивившись убік і засміявшись. — То це я бездушний?

— А який же? Потерпіла сторона з високими моральними принципами.

— Вищими, принаймні, ніж у декого.

— Ти глибоко з цього тішишся.

— Повір мені, зовсім ні.

— А посмішка про це не говорить.

— А що я мав робити? Не сказати нічого?

— Я ж тобі сказала, більше я не зустрічатимуся з ним. Власне, я сказала йому про це якийсь час тому.

— Але він наполегливий. Він тебе кохає. Він не погодиться з твоїм «ні».

На мій подив, вона почервоніла.

— Так і було.

— Бідолашна маленька Кітс.

— Не лютуй.

— Бідолашна дитина, — сказав я знову, бо більше не знав, що сказати.

Вона нишпорила в шухляді, шукаючи там коркотяг, і подивилася на мене безрадісним поглядом.

— Послухай-но, — сказала вона, — не думаю, що ти це зрозумієш, але тяжко кохати того, кого кохати не слід.

Я промовчав. Заходячи сюди, я так закрижанів від люті, коли її побачив, що намагався переконати себе: їй не пощастить завдати мені болю або, боронь Боже, змусити мене пожаліти її. Але хто міг краще за мене знати, наскільки вона має рацію?

— Послухай-но, — сказала вона, відклавши коркотяг. Вона побачила, що я розкрився, і скористалася цим: так на тенісному корті користуються слабкими сторонами супротивника…

— Відчепись від мене.

Я перебрав міру. Застосував хибний тон. Дозволив, щоб дискусія звернула не туди. Мені треба було бути холодним і тримати все під контролем.

— Тео. Будь ласка. — Ну от, вона вже вхопилася за мій рукав. Носик почервонів, очі наповнилися слізьми: як ото бідний старий Енді зі своїми сезонними алергіями або якась інша людина, що її тобі хочеться пожаліти. — Пробач мені. Я справді жалкую. Від усього серця. Я не знаю, що тобі сказати.

— Справді не знаєш?

— Ні. Я розумію, що завдала тобі великої шкоди.

— Завдала шкоди. Можна сказати й так.

— Я розумію, ти не любиш Тома…

— А це до чого?

— Тео. Невже для тебе це так важливо? Ні, ти знаєш, що це не так, — швидко сказала вона. — Досить тобі тільки замислитися про це. Крім того, — вона замовкла на мить, перш ніж піти в наступ, — я не хочу бити тебе нижче пояса, але я знаю все про твої витівки, й мені байдуже.

— Витівки?

— Ой, перестань, — сказала вона стомлено. — Зустрічайся зі своїми гидкими друзями, приймай наркотики, скільки тобі захочеться. Мені байдуже.

Десь у глибині помешкання загриміла батарея, зашуміла з жахливим гуркотом вода.

— Подумай-но. Ми цілком відповідаємо одне одному. Цей шлюб дуже вигідний для нас обох. Ти це знаєш, і я це знаю. Бо ти ж розумієш, мені не треба нічого розповідати. Я й так усе знаю. І я також хочу нагадати тобі — ти став почуватися набагато краще, відколи ми почали зустрічатися. Ти взяв себе в руки значною мірою.

— Що це має означати — узяв себе в руки?

— Не придурюйся, — сказала вона, роздратовано видихнувши повітря. — Тобі нема сенсу прикидатися, Тео. Мартіна, Ем, Тесса Марґоліс — ти пам’ятаєш її?

— Бля.

Я не думав, що комусь відомо про Тессу.

— Усі намагались мене відрадити. «Тримайся якнайдалі від нього. Він сонечко, але наркоман». Тесса розповіла Ем, що перестала зустрічатися з тобою після того, як зловила тебе за нюханням героїну зі свого кухонного столу.

— То був не героїн, — сердито відповів я. То були розтовчені пігулки морфію, і дурень я був, що став їх нюхати, вважай, що таблетки викинув. — І, до речі, Тесса нічого не мала проти того, щоб нюхнути, вона весь час просила мене дістати це для неї…

— Я хочу нагадати тобі про інше. І ти знаєш, про що. Мама… — сказала вона, намагаючись мене перебити.

— Про інше? — вигукнув я, намагаючись перекричати її слова. — Про що інше ми можемо говорити?

— Про маму, чесно кажу, і ти мене послухай, Тео, мама дуже любить тебе. Дуже. Ти врятував їй життя, коли тоді прийшов. Вона тепер розмовляє, вона їсть, вона цікавиться життям, вона гуляє в парку, вона чекає, коли ти до нас прийдеш, і ти не можеш собі уявити, якою вона була раніше. Ти став частиною родини, — сказала вона, користуючись цією своєю перевагою. — Справді став. Бо Енді…

— Енді? — Я глузливо зареготав.

Енді не плекав жодних ілюзій щодо своєї схибленої родини.

— Послухай, Тео, не будь таким. — Вона тепер оговталася: стала приязною й розважливою, говорила прямим текстом, нагадуючи свого батька. — Ми повинні одружитися. Ми створимо чудове подружжя, яке буде вигідне всім, а не лише нам.

— Що ти говориш? Невже всім?

— Так. — Вона була дивовижно врівноваженою й спокійною. — Не будь таким, ти знаєш, що я маю на увазі. Не треба дозволяти, щоб ця історія зіпсувала все наше подальше життя. Зрештою, ми обоє стаємо кращими, коли разом, хіба не так? Ми обоє! І, — бліда скромна усмішка, тепер як у матері, — зрештою, ми чудова пара. Ми подобаємось одне одному. У нас усе буде гаразд.

— Коли нас щось і поєднує, то це голова, а не серце.

— Якщо ти так це розумієш, то нехай буде, — сказала вона, дивлячись на мене з такою жалістю й любов’ю, що — цілком несподівано — я відчув, як мій гнів вислизає з-під мене: через те, що вона така незбагненно розумна, ясна й прозора, як срібний дзвіночок. — Отже, — вона стала навшпиньки й поцілувала мене в щоку, — будьмо обоє хорошими, правдивими й добрими одне до одного і живімо разом щасливо й весело.

ХХІІ

І я залишився ночувати з нею — згодом ми замовили їжу додому, а потім знову залягли в ліжко. Та хоч на якомусь рівні було досить легко вдавати, що все залишається таким самим (бо де в чому хіба ми не прикидалися весь час?), на іншому рівні я відчував, що мене майже роздушила вага чогось невідомого й невисловленого, яка тисла на нас і пізніше; коли вона лежала, згорнувшись біля мене, і спала, я не міг заснути й дивився у вікно, почуваючи себе цілком самотнім. Тиша вечора (моя провина, а не Кітсі — навіть у надзвичайних ситуаціях Кітсі дару мови не втрачала) і відчуття неподоланної дистанції, яка розділяла нас, нагадали мені про той час, коли я, шістнадцятирічний, не знав, як розмовляти і що робити з Джулією, яка, хоч її точно не можна було назвати моєю подружкою, була першою жінкою, яку я уявляв собі саме так. Ми з нею зустрілися біля винної крамниці на Гудзоні, де я стовбичив