Донна Тартт - Щиголь

— Чому ти так думаєш?

— Бо ти не божеволієш, не горлаєш, не впадаєш у розпач! Не ревеш, як поранений бик, і не біжиш душити її голими руками! А це означає, що ваші душі не вельми сплелися. І це добре. Мій досвід підказує, що треба триматися якнайдалі від тих, кого надто кохаєш. Саме вони тебе вб’ють. Ти зможеш щасливо жити лише з такою жінкою, яка житиме власним життям і дозволятиме, щоб ти жив своїм.

Він двічі ляснув мене по плечу й пішов собі, а я втупився поглядом у срібний портсигар, і на мене навалилося ще тяжче почуття розпачу від того, наскільки спаскуджене моє життя.

ХХІ

Кітсі, коли ввечері відчинила мені двері, не була такою врівноваженою, як зазвичай: вона говорила про кілька речей відразу: про нову сукню, яку хотіла купити, приміряла її, але не могла наважитися, попросила відкласти; про шторм у Мені — тонни повалених дерев, найдавніших на острові, дядько Гаррі телефонував, який він засмучений!

— О любий, — вона мило пурхала кімнатою, підіймалася навшпиньки й тяглася до полиць, на яких стояли келихи для вина, — ти туди дістанеш? Будь ласка!

Її сусідок по квартирі Емілі та Франсі ніде не було видно, так ніби вони та їхні бойфренди розважливо зникли перед моїм приходом.

— О, не турбуйся, я вже їх дістала. Послухай-но, у мене виникла чудова думка. Ходімо поїмо карі, перш ніж поїдемо до Сінтії. Помираю, хочу карі. Що ти скажеш про той закуток на Лексі, куди ти мене одного разу водив і який подобається тобі? Як він називається? «Магал» чи якось так?

— Ти маєш на увазі оту вошивню? — запитав я з кам’яним виразом обличчя.

Я навіть не потурбувався скинути пальто.

— Тобто?

— Де подають жирний роґан-джош? І куди приходять старі люди, від яких у тебе депресія? Продавці з «Блюмінгдейлу».

«Рестроан (sic!) Джал-Махал» був занедбаною індійською забігайлівкою на третьому поверсі житлового будинку на Лексингтоні, де нічого не змінилося відтоді, як я був дитиною: ані пападами[176], ані ціни, ані злинялий килим (який під вікнами набув рожевого кольору від води), ані офіціанти: ті самі важкі, блаженні, лагідні обличчя, які я пам’ятав із дитинства, коли ми з мамою заходили сюди після кіно з’їсти по самсі та манговому морозиву.

— Справді, чом би й ні? «Найзачуханіший ресторан у Манхеттені». Чудова думка.

Вона обернулася до мене й спохмурніла.

— Ну ні то й ні. «Балучі» ближче. Або зробимо так, як тобі хочеться.

— Та невже? — Я стояв поблизу одвірка, запхавши руки до кишень. Роки життя з першокласним брехуном навчили мене нещадності. — Як мені хочеться? Ти дуже щедра.

— Пробач. Я думала, буде непогано з’їсти по карі. Забудь.

— Усе гаразд. Ти можеш більше не прикидатися.

Вона підвела погляд із невизначеною усмішкою на обличчі.

— Що?

— Не вдавай нерозуміння. Ти чудово знаєш, про що я кажу.

Вона не сказала нічого. Зморшка прорізалася на її гарному лобику.

— Можливо, це навчить тебе не вимикати телефон, коли ти з ним. Я певен, вона намагалася тебе застерегти, коли ви йшли вулицею.

— Пробач, але я не розумію…

— Кітсі, я вас бачив.

— Ой, я тебе прошу, — сказала вона, кліпаючи очима, після короткої паузи. — Ти не можеш говорити серйозно. Ти ж не маєш на увазі Тома? Зрозумій, Тео, — сказала вона, порушуючи мертву мовчанку, яка запала між нами. — Том мій старий друг, ще з дитинства, ми з ним дуже близькі…

— Я це вже зрозумів.

— І він також друг Емілі, і я хочу сказати, — вона часто закліпала очима з виразом несправедливо ображеної цноти, — я розумію, як це могло здатися збоку, я знаю, ти не любиш Тома й маєш на це причини. Бо я знаю, що сталося, коли твоя мати померла, і він справді повівся тоді погано, але він був ще дитиною, й він почувається жахливо, пригадуючи, як тоді повівся…

— Почувається жахливо?

— Але, але вчора він одержав дуже погані звістки, — швидко провадила вона, наче актриса, яку урвали на середині її монологу, — у нього також щось сталося…

— Ви з ним розмовляєте про мене? Ви обговорюєте мої справи й жалієте мене?

— …і Том прийшов сюди, щоб побачитися з нами, з Емілі та зі мною, він з’явився цілком несподівано, саме перед тим як ми наготувалися йти в кіно, тому ми залишилися вдома й не пішли з іншими, можеш запитати в Емілі, якщо не віриш мені, він не мав більше куди піти, він мав великі неприємності особистого характеру й лише хотів із кимось поговорити, і що нам було робити…

— Ти ж не думаєш, що я всьому цьому повірю?

— Послухай-но. Я не знаю, що тобі розповіла Ем…

— Скажи мені, а матері Кейбла досі належить той будинок в Іст-Гемптоні? Я пам’ятаю, як вона завжди підкидала його в заміський клуб, де він стовбичив годинами, після того як вона звільнила няньку чи радше коли нянька сама пішла. Він там навчався грати в теніс і гольф. Мабуть, став непоганим гольфістом?

— Так, — холодно відповіла вона, — він у цьому профі.

— Я міг би сказати тут дещо дуже гидке, але не стану.

— Тео, давай не будемо.

— Хочеш, я тобі розповім свою теорію? Не заперечуєш? Вона, звичайно, помилкова в якихось деталях, але загалом правильна. Бо я знав, що ти зустрічалася з Томом, Платт розповів мені про це, коли ми з ним зустрілися на вулиці, і, мушу сказати, він не був у захваті від твого приятеля. Облиш, — сказав я, коли вона спробувала мене урвати, і мій тон відповідав моїм почуттям — важкий, напівмертвий, — мені не треба, щоб ти вибачалася переді мною. Дівчатам завжди подобався Кейбл. Веселий хлопець, завжди душа компанії, коли йому так захочеться. Навіть якщо він підробляв чеки, або обкрадав людей у заміському клубі, або виробляв інші штуки, про які мені розповідали…

— Це неправда! Це брехня! Він ніколи нічого ні в кого не крав…

— …і мама й тато ніколи особливо не любили Тома, а може, й узагалі не любили, а коли тато й Енді загинули, ти не могла підтримувати ці стосунки, принаймні відверто. Це засмутило б маму. І, як Платт відзначав багато разів…

— Я більше не бачитимуся з ним.

— Отже, ти це визнаєш.

— Я не думала, що це має значення, доки ми не одружилися.

— Чому ти так думала?

Вона відкинула волосся з очей і не сказала нічого.

— Ти вважала, це не має значення? Чому ти так вважала? Ти думала, я ні про що не довідаюся?

Вона