Стівен Кінг - Сплячі красуні

чимало не вперше засуджених крутих жінок, — але для Ван таке було звичним. Одного дня біла дівчина з фальшивими золотими зубами, африканськими косами «кукурудзяні рядки» й татуюванням на лобі (ПУСТОТА значилось там спливаючими ніби кров’ю літерами) запитала у Ван, звідки в неї її кульгавість. Глузливий вищир утримуваної був водночас нечистим і веселим.

— Забагато роздаю цією ногою підсрачників, — сказала Ван невинну неправду. Підсрачників вона роздавала рівно стільки, скільки було потрібно. Офіцерка засукала рукав, щоб показати свій потужний лівий біцепс. «ТВОЯ ГОРДІСТЬ» було викарбувано на могильнім камені крихітної рученьки. Вона повернулася іншим боком і засукала інший рукав. На її рівнозначно дивоглядному правому біцепсі було наколото інший могильний камінь: ВСЯ НАХЕР ТВОЯ ГОРДІСТЬ.

— Окей, — промовила різка дівчина, розгубивши свій вищир. — Ви крута.

— Краще не забувай про це, — сказала Ван. — А тепер двигай, не затримуйся.

Інколи Ван молилася разом із Клодією, тепер висвяченою преподобною Стівенсон. Вони молилися про прощення своїх гріхів. Вони молилися за душу Рі. Вони молилися за душу Джінет. Вони молилися за немовлят і матерів. Вони молилися за все, за що потрібно молитися.

— Ким вона була, Клодіє? — запитала одного разу Ван.

— Важить не те, ким була вона, Ваннесо, — сказала преподобна Стівенсон. — Важить, ким є ми.

– І якими будемо?

Преподобна була суворою — вельми не схожою на колишню Клодію, яка б і гусака засоромилась відігнати.

— Рішуче налаштованими бути кращими. Рішуче налаштованими бути сильнішими. Готовими робити все, що мусимо робити.

10

Він мусив би її вбити, той рак шийки матки, який визрівав у Дженіс Котс, але годинник по той бік Дерева якимсь чином пригальмував його розростання. А ще й її дочка помітила це по той бік Дерева. Мікейла повезла матір до онколога за два дні по тому, як попрокидались жінки, а через два дні директорка розпочала курс хіміотерапії. Дженіс погодилася з вимогою Мікейли негайно покинути її посаду, дозволивши доньці займатися всіма справами, доглядати її, супроводжувати до лікаря, до ліжка і назирати, щоб ліки вживала регулярно. Мікейла також добилася того, що її мати покинула курити.

На скромну думку Мікейли, рак був лайном собачим. У юному віці вона втратила батька, і досі розгрібала те собаче лайно, що навалилося їй тоді в душу. Але собаче лайно множиться. Собаче лайно — це те, що мусиш ледь не безперервно розгрібати, якщо ти жінка, а якщо ти ще й жінка з телевізора, то мусиш розгрібати його вдвічі більше. Мікейла могла розгрібати його в потрійному обсязі. Не для того вона мчала додому з округу Колумбія, збила вінтажний байк якогось поганця, трималася, щоб не заснути, курячи мет Ґарта Флікінджера, і пережила жахливий збройний конфлікт, щоби піддатися бодай якомусь різновиду собачого лайна, навіть якщо те собаче лайно — хвороба, яка наразі належить її матері.

Після курсу хімії, коли отриманий чистий скан повідомив їм, що в Дженіс ремісія, Мікейла спитала в матері:

— Гаразд. Що ти тепер будеш робити? Тобі треба залишатись активною.

Дженіс сказала Мікі, що це слушна думка. Її перший план: відвезти машиною Мікейлу в ОК. Дочці треба повертатися на роботу.

— Ти взагалі збираєшся робити передачу про те, що трапилося? — спитала в неї Дженіс. — Типу, досвід особистої участі.

— Я про це думала, але…

— Що «але»?

Можливі проблеми — от у чому полягало це «але». По перше, більшість людей скажуть, що пригоди жінок по дальній бік Дерева — це лайно собаче. По друге, вони казатимуть, що ніякої надприродної істоти, як якась там Євка Блек, ніколи не існувало, і що Аврора була викликана цілком природними (нехай навіть поки ще не відкритими) причинами. По-третє, якщо певні владні структури вирішать, що Мікейла не верзе собаче лайно, виникнуть запитання, на які дехто в Дулінгу — особливо колишня шериф Лайла Норкросс — не зможуть відповісти.

На кілька днів Дженіс залишилася у дочки в столиці. Вишні давно відцвіли. Було спекотно, але вони все одно багато гуляли пішки. На Пенсильванія-авеню побачили президентський кортеж, колону блискучих чорних лімузинів і джипів. Вона їхала не зупиняючись.

— Дивися, — показала Мікейла.

— Та кому на це не насрати? — відповіла Дженіс. — Черговий великий хер.

11

В Акрон, штат Огайо, на квартиру, де він жив зі своєю тіткою Ненсі, почали приходити чеки, виписані на Роберта Сорлі. Суми ніколи не були великими — двадцять два долари тут, шістдесят доларів там — але вони не були зайвими. Ці чеки списувалися з рахунку якоїсь жінки на ім’я Ілейн Наттінг. На картках і в листах, які приходили разом із чеками, Ілейн писала Боббі про його покійну матір Джінет, про життя в доброті і щедрості і про ті досягнення, які вона для нього малювала в своїй уяві.

Хоча Боббі не знав її так, як йому б хотілося, а через її злочин, поки вона була живою, ніколи не міг їй цілком довіряти, Боббі любив свою матір. Те враження, яке вона, схоже, справила на Ілейн Наттінг, переконало Боббі, шо його мати була доброю людиною.

Дочка Ілейн — Нана — додавала до листів свої малюнки. Вона насправді була талановитою. Боббі попросив її намалювати йому, будь ласка, якусь гору, щоб він міг дивитися на неї і думати про світ поза Акроном, який не був аж таким уже поганим місцем, але, самі розумієте, Акрон.

Вона намалювала. Красиву картину — струмки, монастир у вигині долини, кружляють птахи, хмарки, освітлені згори, і в’ється стежка, що веде у невидимий дальній край.

«Тому що ти попросив „будь ласка“», — написала йому Нана.

«Звичайно, я попросив „будь ласка“, — відповів він їй. — Хто не каже „будь ласка“?»

У наступному листі вона написала: «Я знаю багато хлопців, які не кажуть „будь ласка“. В мене місця не вистачить на цьому аркуші, щоб написати імена всіх хлопців, яких я знаю, які не кажуть „будь ласка“».

У відповіді він написав: «Я не такий хлопець».

Вони почали листуватися постійно, а перегодом запланували зустрітися.

Що й зробили.

12

Клінт ніколи не питав у Лайли, чи була в неї коханка в часи, коли вона жила по той бік Дерева. Там, всередині її чоловіка немов існував якийсь усесвіт, якесь зібрання ретельно деталізованих і впорядкованих, підвішених на дротах планет. Ці планети були ідеями і людьми. Він їх досліджував і вивчав, і зрештою пізнавав. От тільки вони не рухалися, не оберталися, не змінювалися з часом так, як це роблять справжні, космічні й інші, тіла.