Адалін Черно - Піти від невірного, Адалін Черно

Глава 11

Динар

Я дізнаюся, що мою дружину виписують не від неї, а від лікарки в клініці, де вона лежить. Жінка слізно просить приїхати та забрати свою родину, бо вони чекають уже кілька годин та затримують інших пацієнтів.

А я…

Я ні сном ні духом, що Ясмін виписали.

Усвідомлення приходить одразу, як кладу слухавку. Щось клацає в голові подібно до тумблера. Я зриваюся посеред переговорів, залишаючи партнерів у кабінеті.

Поки їду, гадки не маю, що задумала Ясмін, але впевнений, що нічого хорошого. Якщо про виписку я не знаю, отже, за нею повинен приїхати хтось інший, але хто?

З’являється думка, що вона подзвонила Маї, тож я одразу дзвоню Дем’яну, але він нічого не знає. Або дружина йому не сказала, що теж ймовірно, враховуючи ситуацію, що склалася в них. Вони переживають гучне розлучення, про яке транслюють по всіх каналах новин. Або ж Ясмін попросила когось іншого, що ймовірніше. Вона знає, що так просто я її не відпущу навіть після всього, що зробив.

Навіть після зради я не можу відпустити свою дружину, бо, чорт забирай, кохаю її. Якимось, мабуть, дивним коханням, якщо в мене вистачило духу переспати з іншою.

Я досі уявлення не маю, як це сталося. У якийсь момент моя зацікавленість переросла в ідею фікс. Я хотів Карину до іскор з очей. Спочатку думав, що хочу не її, що просто вдома мені хочеться різноманітності, пристрасті та вогню, але потім раптом я зрозумів, що хочу саме жінку, яка прийшла влаштовуватись до мене на роботу і яку я взяв без роздумів.

Тоді я її не хотів. Або принаймні думав, що не хотів.

Карина прийшла несподівано. А Андрій із легкістю нею поступився, зателефонувавши мені, якраз коли пішла Ясмін, а Карина простягла мені своє резюме. Причин відмовляти їй не було жодної, хоча я шукав їх. У резюме, у спілкуванні, у всьому. Але коли вона глузливо запитала:

— Щось не так? Вигляд маєте такий, ніби шукаєте причини мене не брати. Я в чомусь завинила?

Я не звик бути слабаком, тож Карина заступила на роботу того ж дня. А потім я віддер її на столі. Зірвав кляту блузку, розсунув ноги й вставив їй, тому що хотів і міг. Тому що з вагітною дружиною так не можна. І причина була далеко не у вагітності, а в самій Ясі. Ми ніколи не кохались так, як я хотів. Займалися сексом незліченну кількість разів, але ніколи так, як би мені хотілось.

Це не виправдання, я розумію, але іншого я не маю. То була жахлива помилка. Я зрозумів це одразу, як нас перервала Мая. Побачив це в її очах, сповнених жаху, болю та розчарування. Вона дивилася на мене так, ніби перед нею і не я зовсім був. Вона мене ненавиділа. Потім, коли ми розмовляли, кривилася. Ясмін — її найкраща подруга. Звісно, ​​вона за неї переживала. І наполягала на тому, щоб усе розповісти, тільки от я не планував. Знав, що Ясмін, хоч і ніжна, романтична і м’яка, нізащо не пробачить зраду. Піде, знайде спосіб від мене втекти, якщо не захочу відпускати.

Й ось…

Вона поїхала.

Я знав це ще до того, як приїхав до клініки й почув усе від персоналу. Знав, тому що відчував. І тому, що прожив зі своєю дружиною стільки років. Я знав, що вона поїхала, та коли зрозумів, із ким…

У душі сколихнулися старі образи й рвані, насилу загоєні рани.

Я був певен, що вона подзвонила батькові. Попросила захисту в нього, але ні…

Ясмін поїхала з колишнім.

Я дивлюся відеозапис із камери й не можу повірити. Дивлюся, як він тримає мою доньку.

Він. Її. Тримає. На руках.

Я так і не зміг взяти Надю на руки. Ясмін не дозволила. Після того, як вона про все дізналася, вона не захотіла зі мною ні розмовляти, ні бачитися. Я сподівався, що все зміниться після виписки. Я приготував промову. Хотів, щоб Ясмін знала, що я кохаю її.

Я був готовий до всього. До її ненависті. До сліз, істерики та скандалів.

Але я не був готовий до того, що Ясмін поїде з колишнім. Віддасть йому мою доньку й поїде.

Дзвінок телефона пролунав несподівано. Здригнувшись, відповідаю.

— Вибачте, що турбую, — звучить сухий жіночий голос. — Це вихователька Давида та Матвія. Хлопчики забули в нас свої улюблені іграшки. Ви приїдете чи… вони будуть без них?

— Де забули?

Я, напевно, усе розумію, але мозок відчайдушно блокує отриману інформацію.

— У садку. Ваша няня їх забрала, а іграшки — забула.

— Хочете сказати, що віддали дітей няні?

Мені здається, якби вихователька була десь поруч, я б точно не обмежився лише словами.

— Вона входить до кола довірених осіб. Вибачте, щось не так?

Усе, усе не так! Мені хочеться це прокричати, але я мовчки вимикаюсь і запускаю руки у волосся.

Ясмін забрала не лише дочку. Вона забрала ще й синів.

І що вона їм скаже? Знайомтесь, це ваш новий тато? Вони не приймуть, я певен. Якщо я хоч трохи знаю своїх дітей, жодного нового тата вони не приймуть, бо в нас із ними глибока взаємна любов. І Ясмін не посміє їх у мене забрати. Можливо, їй так здається. Можливо, вона навіть спробує, але я впевнений, що вона схаменеться і подзвонить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍